Сніг у Флоренції

Костенко Ліна

почув надійне слово оборони,

що мій талант заблисне, як алмаз

його до муз прихильної корони.

Флорентієць

Але ж ти не помітити не міг,

як полум’я відсвічує в алмазі!

Старий

Ти розумієш, він палив своїх,

а я у нього підлягав повазі.

О, як мене він приязно зустрів!

Мисливець, красень, набакир корона.

Він поважав художників,

майстрів,

у нього при дворі було їх цілі грона.

Були поети й музиканти там,

цвіли гірлянди преціозних дам.

Усіх країв зацьковані вигнанці

могли зустрітись в танці і в альтанці.

Була це просто золота пора

для музики, для пензля і пера.

Це після наших вічних колотнеч,

де завжди попіл змішаний з землею

ще з тих часів, як древньоримський меч

підсік етруську царствену лілею!

Флорентієць

Але у тій жасминовій альтані

хіба не пахло димом на світанні?

Чи там у вас вважалось за чесноти —

дивитись, як палають гугеноти?

Хіба і досі в пам’яті не стогне ще

оте жахливе протестантське вогнище

в той день, коли ти в’їхав у Париж?

Старий

Пече лиш те, в якому сам гориш.

Я пекло мав своє на батьківщині.

Велика річ — прихильність короля!

Я тут забув підозри безпричинні,

піднявся до почесного щабля.

Це був король великої душі.

Він на мистецтво іклами не клацав.

Не те, що наші скнари й торгаші,—

він дав мені утримання й палаццо.

При ньому я, не знаючи турбот…

Флорентієць

Прожив спокійно дев’ятнадцять год.

І що ж створив ти, мавши той дворець,

Джованфранческо Рустичі, митець?

Старий

Зробив камею, королю присвячену.

Фігурку для алеї Фонтенбло.

Так, тутті-фрутті, всяку всячину,

на щось велике часу не було.

Але вже потім, під кінець, повір,

я міг створити вікопомний твір!

Король довіру виявив мені —

звелів його воздвигнуть на коні.

У ореолі величі і влади,

на віки вічні, як митці Еллади!

Я приступив, не гаючи ні дня.

Насамперед я виліпив коня.

Але такого довелося вперше.

Я глину м’яв і грів у пальцях віск.

Бо це ж той Кінь, де мався бути вершник

Його Величність, сам король Франціск!

Це ж не якась кульгава конячина,

що возить камінь із гірських кар’єрів.

І не арабський огир сарацина,

і не квадратні коні кондотьєрів.

Я

ще не знав, якого мені треба.

Шукав натуру, гідну для взірця,—

від гордих коней колісниці Феба

до племінного в стайні жеребця.

Я їх вивчав, гру м’язів, хід ногами.

Мій власний твір ввижався вже мені

у блиску золотої амальгами —

як Марк Аврелій в Римі на коні!

Он подивися, що то був за Кінь,

яка від нього велетенська тінь!

Віддалеки, у відсвітах багаття, з’являється — то слабше, то чіткіше

— величний силует Коня на постаменті.

Навколо — дев’ять преціозних дам ведуть повільний вишуканий танець,

і страусові пера, як туман, похитуються в такт, підсвічені багряно.

Флорентієць

Велика тінь, бо полум’я яскраве.

Смолисті дрова, гарно палахтять.

Так там були хоч війни, хоч заграви,

а тут же гугеноти гуготять!

Тут музи вже затягнуті в корсажі.

Але підошви в попелі і в сажі.

Чортик (єхидно)

Утік, здається, в місце підходяще,

бо тут було освітлення ще краще.

(Перестрибнув по дошках, щоб видніше)

Як у світильні обгорілий ґнотик,

уже ледь-ледь чорніє гугенотик!

Один Святий із трьох камінних статуй старечим рухом раптом нахилився

і запустив у нього яблуко. Той зник.

На постаменті — королівський Кінь.

Придворні дами рухаються в танці, мов кришталеві келихи довгасті.

Голівки — наче виплекані квіти, що у росі коштовностей ряхтять.

Флорентієць

В садах Лоренцо музи були інші.

Придворні музи — це вже наслання.

Старий

Та почекай, іще ж я не закінчив.

Ти не на них — дивися на Коня!

Флорентієць

Кінь, справді, гарний. Ну, чого ж ти стих?

Старий

Коня створив я, вершника не встиг.

Уже була і форма для лиття.

Король помер, зчинилось сум’яття.

І я, що був при ньому у фаворі,

враз опинився жертвою сваволі.

Новий король хотів нового твору.

Віддав палац мій іншому синьйору.

Закликав майстра для нових скульптур,

мене, старого, витуривши в Тур.

А кінь мій, кінь, в могутніх м’язах руху,

стоїть десь на задвірках серед брухту.