Щит і меч
Шрифт:
Обпалений своєю здогадкою, Йоганн зрозумів, що не можна втрачати ні години, але разом з тим не можна втрачати й голови. Не відповівши на ввічливий уклін пана Душкевича, він поманив його пальцем і, ніби ледве впізнаючи, запитав:
— А, це ви… Хіба ми вас ще не повісили?
— За що, пане офіцер?
— Ходімо назад на хвилиночку. — І Вайс відчинив двері у Дітріхову кімнату.
І як тільки двері за Душкевичем зачинилися, ударив його в щелепи. Душкевич звалився на підлогу і, мабуть зовсім оглушений, не пробував
Дітріх вискочив з-за столу. Але Вайс зупинив його рухом руки, наказав:
— Сідайте! — І, схилившись до Дітріха, промовив чітко: — Тільки що мені ця мерзота похвалилася, що ви особисто доручили йому організувати замах на Генріха Шварцкопфа. Я вас заарештую, капітане Дітріх. — І, тримаючи свій пістолет у правій руці, лівою витягнув з кобури Дітріхів пістолет.
— Неправда! — вигукнув, збліднувши Дітріх. — Я не доручав цього Душкевичу, він сам запропонував нам організувати замах.
— А ви дозволили?
— Дозволив, але лише для того, щоб виловити злочинців: на місце засади я збирався послати свою групу. І Шварцкопфове життя було б у цілковитій безпеці.
— Напишіть стисло про все, що ви мені зараз розповіли.
— Нащо?
— А для того, що, коли на Шварцкопфа буде здійснено замах і він загине, з вами станеться те само. Тільки чекає вас не куля, а шибениця.
— А якщо я не напишу?
— Я зараз же повідомлю Віллі Шварцкопфові про ваш злочинний намір.
— А де докази?
— Ось! — Йоганн показав головою на Душкевича, який лежав на підлозі і почав уже подавати ознаки життя.
— Добре, — погодився Дітріх і, з ненавистю дивлячись на Вайса, запитав: — Але потім ви мені повернете цей папір?
— Можливо, — погодився Вайс. — Кажіть: хто виконавці?
— Це службова таємниця. Я не маю права її розголошувати.
— Ви хочете одержати назад папір?
Дітріх ствердію кивнув у відповідь.
— Так от, знайте: ви одержите його у день від'їзду Шварцкопфа.
— Ви даєте клятву?
— Годі, ми не в кадетському корпусі! Я сказав, і так буде.
Дітріх показав очима на папку, де лежало донесення Душкевича. Пробігши його очима, Вайс вийняв папір з папки, акуратно склав і заховав у кишеню.
— Що ви робите? Воно ж зареєстроване! — злякався Дітріх.
— Нічого, — спокійно сказав Вайс. — У ваших же інтересах підкласти під цим самим номером якесь інше, донесення.
— Це правильно, — погодився Дітріх, раптово змінюючи тон. — Сподіваюсь, Йоганне, ви не захочете зіпсувати мою кар'єру.
— Так, — сказав Вайс, — саме так. Просто мрію, щоб ви стали фюрером.
Дітріх сів за стіл і почав швидко писати своє власне донесення. Вайс пробіг його очима. Похвалив:
— Ви справжній службист. Дуже точно все виклали. Це у вас талант — точність. — І, повертаючи пістолет Дітріху, запитав: — Ви не збираєтеся пальнути мені в спину?
— Що ви, Йоганне! — здивувався Дітріх. — Як це так?
— Ну, тоді, все.
Вайс недбало торкнувся козирка кашкета і вийшов з кімнати.
У коридорі він несподівано відчув терпкий біль у потилиці. Перед очима, засліплюючи, попливли блискучі, райдужні плями. Руки й обличчя укрив липкий піт.
Йоганн притулився до стіни. «Ну, звичайно, — подумав він, — нерви не витримують, нерви. — І раптом згадав: він не тільки не обідав, але навіть не встиг поснідати сьогодні. А вчора? — Це вже розпущеність, — засудив себе Йоганн. — Найганебніша розпущеність. — Пообіцяв собі мстиво: — Ти зараз що б там не було підеш у їдальню, і з'їси дві відбивні, і будеш ретельно пережовувати їжу, ніби тобі нікуди поспішати, ніби нічого немає такого, що може завадити тобі регулярно харчуватися і вести здоровий, гігієнічний спосіб життя». Він умовляв себе і все ж досить довго не міг зрушити з місця.
Нарешті, перемагаючи слабість, Йоганн одірвався від стіни і повільно пішов довгим коридором, коли раптом із Дітріхової кімнати долинув звук пострілу. Йоганн повернувся назад, кинувся до дверей, розчинив їх навстіж.
Дітріх, застібаючи кобуру, обернувся до Вайса і неохоче процідив крізь зуби:
— Цей тип хотів напасти на мене.
Намагаючись це дивитися на нерухоме тіло Душкевича, з огидою відвертаючись од цього видовища, Дітріх співчутливим тоном запитав:
— Ви, мабуть, у відчаї? Отакої! Єдиний свідок — і раптом… Але що ж я міг зробити? Діяв, як при самозахисті.
— Ви захищалися від СД, — сказав Вайс. — Од Віллі Шварцкопфа.
— Ну-ну, ви не повинні більше лякати мене, — сказав Дітріх. — Тепер це тільки слова. Ви не маєте ніяких доказів.
— А якщо поляки все-таки нападуть на Генріха Шварцкопфа?
— Тепер ви вже самі думайте, що може статися, а мене в цю справу не вплутуйте. — І, трясучи папкою, Дітріх вимовив переможно: — Душкевича я все-таки змусив признатися де в чому. Тут лежить його маленька записочка… Я тепер повністю гарантований від усіх ваших намагань нав'язати мені будь-які незаконні наміри. Отак, дорогий Вайс. Ми з вами зіграли нуль-нуль. Здається, це так називається?
Повернувшись у готель, Йоганн не хотів іти до себе нагору в номер, а відразу пішов у ресторан з твердим наміром добре пообідати. І хоча йому не хотілося їсти, особливо після всього, що сталося з паном Душкевичем, він, перемагаючи нудоту, що підступала до горла від запахів їжі, примусив себе зайти в зал ресторану. І відразу ж натрапив на столик, за яким у товаристві офіцерів СД і гестапо сидів Генріх Шварцкопф, уже напідпитку, в розстебнутому кітелі. Побачивши Вайса, він ледве підвівся і, намагаючись неслухняними пальцями застебнути ґудзики на кітелі, оголосив: