Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Йоганн, не стримавшись, люто глянув на Зубова. Той злякано запитав дружину:

— Звідки ти це взяла, Брігітто? Чому такі дивні думки?

Вона поклала долоню собі на груди:

— Ось звідси. Із серця.

— А! — зрадів Зубов. — Звичайно, я так і думав. — Поспішливо пояснив Вайсові: — Брігітта надзвичайно недовірлива. Правильно, я саме хотів сказати тобі, Брігітто… — почав було він.

Жінка прийняла долоню із своїх грудей, затулила Зубову рот, попросила:

— Будь ласка, не кажи. Я розумію, я все розумію. — І, звернувшись до Вайса,

промовила з гордістю: — Я розумію, що йому тепер усе важче залишати мене. І він не вміє приховувати цього. І тому я йому все вибачаю. Все.

Зубов почервонів, але очі його радісно блищали.

— Піду приготую кофе, — допомогла чоловікові Брігітта і пішла з переможним виглядом.

І як тільки двері за нею зачинилися, Зубов сказав винувато:

— А що я можу зробити, коли вона мене так відчуває, чи що? Я навіть сам дивуюсь. Але це цілком природно. Навіть у літературі такі факти описано. Може, це нервові флюїди?

— Флюїди! — перекривив його Вайс. — Від таких флюїдів тільки й чекай провалу, і більше нічого. Не така вже вона наївна і дурненька. Тобі повезло. Але за такий для тебе «дах» мені голову одірвати слід. — Пояснив суворо: — Боюсь я за тебе, ось що!

Зубов лише переможно всміхнувся.

Розливаючи кофе, Брігітта ніжно розповідала Вайсові про Зубова:

— В ньому ще стільки хлопчачого, наївного й простодушного, що я, звичайно, завжди тривожусь за нього. Він — як Міхель з дитячої казки. Чорні пацюки напали на міста і селища, а він нічого не помічає, грає собі на сопілочці і крокує по землі, поглядаючи лише вгору — на сонце та на хмари. А все навколишнє таке жахливо похмуре.

Зубов, не стримавшись, з усміхом глянув на Вайса:

— Чуєш? А ти, пташенятко, боявся!

Вайс, удавши, що не зрозумів натяку, запитав Брігітту:

— Стривайте, звідки на нашій землі чорні пацюки?

Зубов лукаво підморгнув жінці:

— Брігітта зовсім не збирається робити натяк на гестапівські мундири. Що це тобі спало на думку запитувати, та ще таким тоном?

Брігітту не збентежило Йоганнове запитання. З викликом дивлячись йому в очі, вона сказала твердо:

— Мій покійний чоловік носив чорний мундир, і профіль його чимсь нагадував пацюка. Але, можливо, це мені тільки здавалося.

Тепер Вайс втупився очима в Зубова. Але той, піднісши до губів чашку з кофе, спідлоба подивився на Йоганна, майже непомітно стенув плечима і пробурчав з удаваною образою:

— Нехай моя дружина вважає мене за дурненького Міхеля, але мені здається, що про це їй не слід було говорити вголос, навіть у твоїй присутності, хоча ти і мій друг.

Брігітта образливо стисла губи.

Після кофе чоловіки пішли до кабінету і обговорили всі деталі, майбутньої операції. А коли Вайс ішов до себе в готель, його не покидала щемлива туга, що інколи охоплює самотню людину, яка мимоволі стала свідком чужого щастя, хай навіть короткочасного й неміцного.

Зубов розповідав Йоганнові, що життя Брігітти з покійним чоловіком — старим і розбещеним — нагадувало домашній

арешт. Вона ненавиділа його вперто, злісно, несамовито. І лише одурманена наркотиками, — до них привчив її чоловік, — ставала в'яло-покірною, до всього байдужою. І після смерті чоловіка вона ще довго жила нібито подвійним життям. Коли Зубов уперше побачив її, вона здалася йому напівбожевільною. Але потім він зрозумів — вплив наркотиків. Він сказав Йоганнові:

— Що б там не було, а спочатку мені просто було її жаль, і більше нічого. Бачу, гине вона, ну й пожалів…

А тепер Брігітта видалася Йоганнові зовсім іншою. Безмежно віддана, палко закохана, вона умить насторожувалася в моменти, коли безпомилкове жіноче чуття підказувало їй, що Зубову загрожує небезпека.

Поруч з нею Зубов, високий, сильний, з могутнім конусоподібним тулубом і круглою мускулистою шиєю, здавався міцним дубком, що на гілля його стомлено опустилася яскрава зальотна пташка і раптом почала довірливо звивати гніздо, не відаючи, які згубні бурі шпурнуть на дерево свій шал, трястимуть стовбур, зриватимуть листя…

Наступного ранку Йоганн вирішив зайти до Дітріха, щоб вивідати подробиці, що стосувалися страти німецьких військовополонених.

В коридорі особняка, де розташувався замаскований під водолікарню філіал «Валі-III», він побачив пана Душкевича. Колись цей пан Душкевич допоміг майорові ІІІтейнгліцу підшукати на околицях Варшави садиби, придатні для розміщення розвідувальних шкіл. Відтоді Йоганн з ним не зустрічався.

Душкевич щойно вийшов з кімнати, яка була відведена Дітріхові.

Майже механічно, за давно виробленою звичкою, блискавично пов'язавши все, що стосувалося тієї чи іншої людини, встановлювати, чи має ця людина відношення до завдання, яке належало найближчим часом вирішити, і, згадавши слова Зубова про намір польських партизан вчинити напад на Генріха, Йоганн прикинув: «Пан Душкевич — агент-провокатор. З відома контррозвідки він також агент польського емігрантського уряду в Лондоні. Пробрався у середовище інтелігенції, де вербує одинаків-смертників для участі в ефектних терористичних актах, які щоразу завершуються самовбивством або ж викраденням героїв. Такі провокації служать СС також приводом для страти заложників і масових арештів серед польської інтелігенції нібито з метою виявлення «величезної» терористичної організації».

Душкевич вийшов од Дітріха…

А що, коли Дітріх доручив Душкевичу не просто залякати, а вбити Генріха? Коли так, його розрахунки ловкі. Вбивство племінника Віллі Шварцкопфа, сподвижника рейхсфюрера Гіммлера, — чудова, галаслива справа! Це вбивство викличе гігантські каральні заходи, і якщо Дітріх уже раніше визначив винних, то, коли спіймають їх, на нього чекає. подяка самого рейхсфюрера.

І справді, чому контррозвідка не охороняла Генріха? Ну, зрозуміло чому: за званням йому не належить мати особисту охорону. Щоправда, могли взяти до уваги родинні зв'язки. Але не взяли…