Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Але тоді Йоганн мусить розкрити себе перед Генріхом. І коли Генріх ухилятиметься від вибору своєї долі, від рішення, за ким іти, Йоганн змушений буде убити його.

Нічого іншого, як убити Генріха, тоді не лишається.

Найкраще, мабуть, зробити так: після того, як Йоганн буде в безпеці, одержавши Генріхову записку з проханням нікого не звинувачувати в його смерті, слід ознайомити його з матеріалами слідства. Якщо Генріх вибачить Віллі Шварцкопфу вбивство батька, — за це одне варто знищити його як падлюку, негідника.

Не виключене й інше: приголомшений Функовими показаннями, Генріх у збентеженні зречеться свого дядька, всіх гестапівців, разом

узятих, і з відчаю погодиться допомагати Вайсові. Але відчай — нестійке почуття. Воно може минути так само швидко, як і швидко виникло. А потім прийдуть інші почуття, інші думки — все те, що наснажувало Генріха у фашистській Німеччині, і вони витіснять відчай, підступно підкажуть, як позбутися гнітючої скорботи про батька. Все може бути.

Стійке лише переконання. Але воно не осяває людину раптово, не приходить, як якесь блискавично просвітлення. І не можна розраховувати, що, познайомившись з матеріалами Функа, Генріх відразу змінить свої переконання.

Та Йоганнові й не потрібний Генріх приголомшений, розгублений, що у важкому відчаї ладен на все. Йому потрібний Генріх переконаний, що в смерті його батька винен не тільки Віллі Шварцкопф. Не тільки він, підлий братовбивця. Головний убивця — гітлерівська Німеччина, що планомірно знищує інші народи і спонукає до самогубства свій народ, примушуючи його чинити нечувані злочини.

І коли Генріх зрозуміє це, він прийде до переконання, що єдино правильний для нього шлях — стати прихильником радянського народу, щоб допомогти німецькому народові врятуватися від загибелі, від знищення.

Але як довести все це Генріхові, як перевірити, чи він саме той німець, що спроможний зрозуміти Йоганна, переконатися в його правоті і прийняти рішення боротися за ту Німеччину, що сама першою стала жертвою фашистського терору?

Дітріх останнім часом з групою спеціально відібраних осіб займався розслідуванням справи про п'ятьох німецьких військовослужбовців, які відмовилися взяти участь у розстрілі заложників.

Всі вони були засуджені до страти. І покарання мусило відбутися вночі у варшавській армійській тюрмі, де спеціально для цього побудували гільйотину. Але її конструкція виявилася не досить досконалою, і тому вирішено було застосувати найпримітивніший спосіб, використавши як знаряддя смерті сокиру м'ясника. Засудженим оголосили, що для тих із них, хто захоче взяти на себе роль ката, страту буде замінено відправкою на фронт у штрафні підрозділи. Але жоден із засуджених не погодився бути катом.

Тоді Дітріх вирішив, що в такому разі честь знищення ворогів рейху надається офіцерам абверу, чиї імена він назве перед самою стратою. До речі, це стане й перевіркою стійкості деяких офіцерів, що виявили недостатню активність на допитах злочинців. Через це Дітріх і затримався у Варшаві.

Лансдорф схвалив ідею Дітріха, він викликав його до себе і коротко повідомив йому, що у Варшаву прибув Генріх Шварцкопф, племінник оберштурмбанфюрера СС Віллі Шварцкопфа, сказав, що було б дуже доречно, коли б Генріх був присутній при страті військових злочинців і навіть брав участь у ній.

Нібито довірчо пояснив:

— Зате при нагоді вас відрекомендує з кращого боку перед оберштурмбанфюрором його племінник. До того ж оберштурмбанфюрерові буде приємно, коли його родич покаже в генерал-губернаторстві, що він гідний свого дядька — найближчого сподвижника рейхсфюрора.

Дітріх дуже зрадів, що познайомиться з такою визначною персоною. І він навіть занадто бурхливо подякував свого начальника за цю вельми

цінну рекомендацію.

Але Лансдорф відразу ж спинив цей потік почуттів, рішуче вимагаючи, щоб Генріх Шварцкопф ні в якому разі не дізнався раніше, для чого його запрошують у тюрму. Інакше він неодмінно прибуде на страту у супроводі двох есесівців, і ті можуть усунути Дітріха від командування всією процедурою. Треба знайти для запрошення якийсь службовий привід, що стосувався б тільки Генріха Шварцкопфа.

— Ви маєте рацію, — згодився Дітріх. — Есесівці — нахаби: вважають, що тільки вони вміють достойно розправлятися із зрадниками. Коли б цей родич високопоставленого есесівця не заходився перший виконувати присуд. Пріоритет повинен бути у старшого за званням.

— Ну, це ви йому самі там поясните. — І Лансдорф додав глузливо: — Я вважаю, що принаймні вас як організатора він усунути не наважиться, поставиться з належною повагою.

— Ну що ви, гер Лансдорф! — тривожно заперечив Дітріх. — Я і не збираюся скористатися своїм правом. Одна справа — допит із застосуванням різних методів, а інша — страта. Ви ж мене знаєте. Я ще нікого не позбавив життя. Це моє дошкульне місце. Застосовувати засоби болю як засіб досягнення мети — службовий обов'язок. А фінальні дії… — Дітріх захитав головою. — На це я не здатний. Я вразливий, як жінка. — І одразу діловим тоном пообіцяв: — Отже, все буде зроблено так, як ви рекомендували.

Гітлер, проголошуючи: «Війна надає німцям благородства і деморалізує інші народи», не був новатор. Цей підбадьорливий заклик він викрав із словесного арсеналу кайзерівських м'ясників ще періоду першої світової війни. Надзвичайно нервовий, вразливий, з високо розвиненою інтуїцією, він тонко відчув таємні мрії магнатів Руру і Рейну, які вже за часів Веймарської республіки жадали бачити на чолі Німеччини сильну особу — деспота, тирана, диктатора, бо, як вони вважали, тільки гола, абсолютна влада справляє магічне враження.

Неврастенік, що пишається приступами епілепсії як особливою прикметою, Гітлер визубрив Ніцше, як домашня господарка кулінарію, і з запалом ураженої своєю неповноцінністю людини спрямував неврастенічну енергію на те, щоб удавати з себе сильну істоту.

Це була миршавенька людина з м'ясистим носом, великими м'якими вухами, що стирчали, як крила в кажана, гнилими, почорнілими зубами, що вічно боліли, з жирною, прищуватою шкірою, вузькими плечима, обсипаними лупою, і синіми, наче протухле м'ясо, очима. Руки його постійно металися в мимовільних рухах — він наївно хвалився, що ніхто із наці неспроможний так непорушно тримати кілька годин праву руку для фашистського привітання, як тримає він, Гітлер. Ординарний австрійський міщанин за своїми смаками і уподобаннями, він був підступний, підступніш навіть за хижака. Він був знавець найрізноманітніших підлот і вмів орудувати ними, як ніхто. Саме безмежність цієї ницості і привертала до Гітлера доброзичливу увагу справжніх володарів Німеччини.

У політиці його вирізняла ощадливість шахраюватого бакалійника, що збуває поганий, залежаний товар. На початку путі він виправдувався перед промисловцями Німеччини в назві своєї партії, що лякала їх, — націонал-соціалістська — і посилався на Освальда Шпенглера. Втішав: «Прусський соціалізм виключає особисту свободу і політичну демократію». Його штурмовики стверджували програмне запевнення свого фюрера погромами, терором, звірствами. І створили цими «подвигами» кривавий ореол Гітлерові як цілком припустимій кандидатурі тирана, диктатора, деспота.