Рубаї

Хайям Омар

142

Це небо множити уміє тільки втрати:Приводить одного, щоб іншого забрати.Якби народжені про наше лихо знали,Чи хто погодився б на землю завітати?

143

Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

144

Та доки ж ганити себе за незнання,Від безпорадності томитися щодня?Підпережуся

я від сорому зуннаром,Що я гріхи творю, що мусульманин я!

145

Як пурхну я тепер на іншу рожуI знову муками свій біль примножу,Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,Тепер я й глянути на світ не можу?

146

Для наших чистих душ уже не рік, не дваГотує злигодні безодня кругова.Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, покиІз праху нашого не виросла трава.

147

Чому вславляються в легендах і сьогодніЛілея й кипарис, коханці благородні?Ця має десять уст, а промовлять не хоче,А в того двісті їх від сорому німотні.

148

До чари дивної, що сяє так розкішно,Рукою тлінною і доторкнутись грішно.А скільки ніжних лиць, очей живих цей МайстерЛюбовно створюе й розтрощує зловтішно!

149

Мерцям однаково, що оцет, а що мед,Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,Невпинно мінячись, летітиме вперед.

150

Чи не знайду собі я душу хоч єдину,Щоб розповісти їй про світ і про людину?У муках створена з гіркої глини горя,Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.

151

Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанівЦей осені прихід і цей відхід зими!

152

Ті, що мандруючи собі набили п'яти,Два світи прагнучи в одному відшукати, —Не знаю, чи про те, який він є насправді,Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

153

Навіщо капища, мечеті на майдані,Про пекло та про рай розмови безнастанні?У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,Що з нами станеться, записане зарані.

154

Неси вина того, що оновляє нас!Лий повно, запали той вогник, що погас!Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

155

В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,Ми входу й виходу дарма шукаєм.Ніхто ще правди не сказав, звідкіль миУ нього входимо й куди зникаєм.

156

Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!Спіши на зіллячко весняне надивиться,Бо завтра й на тобі підійметься травиця!

157

Безглуздо

мучити себе самого — хайМалий достаток твій, ти лишку не шукай:Тим, що од вічності записане тобі,Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

158

Коли в заховане ти мислю прозираєш,Чому дарма собі журбою серце краєш?Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!Живи хвилиною — добром, що зараз маєш!

159

О небо мовчазне! В твоему лоні згасВже не один Махмуд і не один Айяз!Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,І ті, що відійшли, не вернуться до нас!

160

Є рай на березі небесної ріки…А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,Бо бубни слухати приємно здалеки.

161

Будь весел, не марнуй свого життя у горі,Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,I муром станеш ти в сусідовій коморі.

162

Не вічно житимем: урветься волокно!Найкраще думати про любку та вино.Навіщо міркувать про вічне й про минуще?Коли розлучимось, нам буде все одно!

163

О Доле! Злочини ти твориш — і самаЇх потім визнаєш! Даруєш ти сліпмаДобро мерзотнику, а праведному — кару.Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?

164

Щодня змагаюся, борюся сам з собою,Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!Хай ти простиш мене… Та сором лютий палитьМене за помилки, що коїв я і кою!

165

Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.Запитуєш: куди ми підемо по смерті?Налий вина мені — і йди куди завгодно!

166

Якщо в нас істина — іносказання,Навіщо, серце, всі твої терзання?Змирися з долею! Заради тебеНе змінять небеса свого писання!

167

З тобою нарізно я знову затужив.Усюди буду я з тобою, поки жив.Пішов — і тисяча сердець без тебе тужить,Прийшов — і тисячу нових заполонив.

168

Всі таємниці пильно зберігай,Щоб не дізнався нелюд і шахрай.I зваж: як з іншими ти поведешся,Того від інших і собі чекай.

169

Ланцюг від милої і навіть рана — щастя.Буть курявою там, де йде кохана, — щастя.Коли й ущипливе тобі словечко кине,Радій, бо кожна річ, від неї дана, — щастя.

170

На вулиці красунь блукаємо сьогодні,Кохання та вино вславляємо сьогодні!Ми увільнилися назавжди від буття —I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.