Рай
Шрифт:
Антон Никандрович взяв капелюх і пішов до дверей. Чимало студентів, між ними й Астряб, подалося слідом за ним.
Решта схопилася з місця.
— Збори не закінчені! — зойкнув Сороконожков. — Прошу сісти! Треба прийняти резолюцію.
Тімурленков говорив стисло й люто. Видно, його їв страх, що доведеться перед вищою інстанцією відповідати за незграбну «проробку». На розпорядження секретаря хтось побіг доганяти Антона Никандровича, але було вже пізно: старий зник.
— Чорт з ним! — пошепки заспокоїв Тімурленков свого посланця; далеко не втече…
Присутні
— Слово для зачитання резолюції має товариш Мотузков.
Названий підійшов до стола, розкрив підручник: «Економічна політика» Землянкіна і почав перекидати багато сторінок, шукаючи резолюції. На його обличчя впав зеленкуватою тінню жах:
— Я… я… пропала резолюція… вкрадено! — видушив він тремтливі слова до Тімурленкова.
Заля стрепенулася. Одні подивилися на винного з чорною камінною понурістю. Другі — з солоним скепсисом. Треті — з несамовитою веселістю в очах. Четверті… неможливо перечислили відтінки в стобарвній райдузі почувань, що засвітилися після заяви товариша Мотузкова.
Студентка з бархатними очима, схожими на двох чорних метеликів, немов ударила в клявіш:
— Комедія! Гину, ха…
І зразу ж затулила губи легкими пальчиками.
ДУЕЛЬ
Олександер і Ольга спотикаються попереду — в темряві, мов з каламаря пролитій, крізь яку часом пробігає смужка від кишенькового електроліхтарика. За ними Антон Никандрович; він справно подолує ямки та горбки на піщано–глинистому побережжі. Думка в’ється чорною голубкою далеко звідси, а відомо: якщо ходець покладається на інстинкт, відриваючись свідомістю від оточення, то він або ламає шию в рові, або таки непомітно і непошкодимо півсновидою дотоптується до призначеного місця.
«Що ж далі? — думає старий, глянувши на свіжо–чорну воду, що заворушилася відблисками, коли до неї від електроліхтарика метнулася смуга. — Втопитися в байдужному потоці, чи згоріти в огні, як той безталанний Дзюба, — мабуть, проти цього місця, на тім боці відійшов мистець від світу, мов індус над священною рікою… чи впасти, пронизаному шпадою (яка нісенітниця в XX столітті — дуель!), чи в «чорному вороні» спровадитися за грати, а звідти в товарячому вагоні погриміти в області козячого «рогоправлення», що лежать за «макаротелятними» і «костоворонними…»
— Олександре! — звертається незлобивим голосом. — Чи ви дотрималися умови?
— Дотримався. Зазначено в правилах дуелю… повинен бути лікар, щоб подати медичну допомогу пораненому. Я мусів вибирати: або якась чужа особа, або Ольга, — вона вміє робити перев’язку.
— Я й забув! Ви чули, що за нами тупотіло? Хто то?
— Зараз роздивимось.
Серпокрил, роздражнений до білого жару, ковтав простір, ніби викинутий з гармати. Лаявся «багатоповерховими» і якимись аглютинативними, власного винаходу.
—
Від рота несло сумішшю «спотикача» і «зубровки».
І Лотосов позаду Серпокрила підтюпцем сіявся, присвічуючи електроліхтариком та оглядаючись, — здаючи собі звіт, що хтось назирці супроводить їх.
— Вони! — сказав Астряб, коли в круглому сяєві зловив рудого.
Означили теренок для двобою і провели глибоку лінію посередині. Антон Никандрович і Серпокрил взяли тоненькі шпадки і стали один напроти одного. їхні секунданти застигли коло їхніх лівих рук, на сторонах теренка, і навели на шпадки світло.
Астряб, крім того, тримав папірці — конспекти з правилами; подав ними, як хусточкою, знак до двобою.
Дзенькнули схрещені шпади в червонастому світлі: бійці простягнули руки, щоб вийняти душу з грудей ворога.
Стрепетнулась тривога в серці Ольги, яка стояла поблизу з наготовленими медикаментами, ватою, корпією для перев’язки.
Ледве встигли дзенькнути шпади в дуелі, ледве зібрався з духом Астряб, щоб спинити вбивство, показавши на порушення правил, — як десь поблизу, на чорному березі, розітнувся такий жахливий, такий пронизливий жіночий крик, — такий несамовитий зойк із чийогось горла: серця присутніх ойкнули, захололи на мить, ніби впали в безодню.
— Рятуйте!!! — закричала на ввесь світ нічний чиясь душа, що гинула, бачачи смерть перед очима; закричала, чуючи, як смерть навіки нищить її.
— Відкладаємо дуель, — здушено вимовив Антон Никандрович і мимоволі перехрестився, але так, щоб ніхто з присутніх не побачив. Зразу ж після цього побіг; група кинулась слідом — у напрямку до місця, звідки долетів крик.
Бігли, присвічуючи дорогу ліхтариками.
— Хто тут розбійничає! — звіром заревів Антон Никандрович, коли йому здалося, що саме на цім місці розлігся жіночий крик. Він так напружив руку з шпалою, що міг прошити вмить, кого спіткав би, як винного.
Якби хто–небудь повів прожектором через надбережжя, тоді в димчасто–сліпучій смузі означились би також два суб’єкти в кепках, з руками, позакладуваними в кишені. Суб’єкти стояли осторонь; вони самі хотіли бігти на крик, та, порадившись пошепки, відійшли до міста.
Учасники пригоди з дуелем обшукували берег, нишпорили між кущами, заглядаючи туди й сюди, водили поглядами навколо: нікого нема.
Байдужа ніч дрімала над піскуватими горбами, над глинистими вибоїнами, над хлюпотливою чорною водою.
Нікогісінького живого поблизу!
— Хтось дурня строїть, — кинув Серпокрил. — Хотів пожартувати з нами і все.
— Не думаю. Так кричать лише тоді, коли вмирають: я чув не раз, — заперечив Астряб.
— Візьміть мою швайку, Іоно Івановичу!