Рай
Шрифт:
Старий робить нотатку такими жахливими літерами, що всилу й сам розбирає її. «Про нещасливий випадок! — думає собі. — Дома вирву і підсуну під спинку в добрий том».
По короткій павзі він продовжує запис:
«Церква скрізь була, і Євангеліє читали. А таки жаднюші морили своїх ближніх каторжною працею і злиднями. Ходили в церкву, а були кровопивцями. Обурення на несправедливість породило бунт, повстання, революцію. Доки будуть немилосердні, що вимолочують надприбуток з істоти ближнього, — стоятиме кривава, червона, сатанська примара. Спаситель учив, благав, розп’явся на хресті: нічого не помагає! Ну, то нехай пекельний бич підступить.
— Можна
— Будь ласка! Будь ласка! — припросив Антон Никандрович і продовжив напівголосом самотні міркування: «…півлітра олії — записано; ще які закупи цього тижня?.. пара шкарпеток, шнурки до черевиків, сім коробок сірників, голка до примуса, — записано. Підводимо рису».
Старий сховав бльокнот і взявся до склянки. Присусіджена персона помітно зів’яла; почала гукати собі пива. Діставши його, обмочила і обсотала губи, кинулася в безодню щирости:
— Дорогий товаришу, нудно мені! Дивлюся — солідний мужчина: інтелігентний; зразу до серця припав: на мого дядька похожий. Люблю по гроб жизні людей освічених. Сам інтересуюсь проблемами, н–да! проблемами. Звиняюсь, ви з якої, так сказать, професії?
— Педагогічної, — відповів Антон Никандрович.
— Ага! Значить, з такої. Ну, то нехай і з такої! Звиняюсь, з якої ви сказали?
— Педагогічної.
— Приятної, дуже приятної; я сам колись був, признаться по совісті, касиром на великій станції в буфеті. По причині неточності між бумажками п’ять літ горював на несправедливість.
— Довго.
— Да, сидів і горював; як випустили, мав три годи пораженія в правах. Ох, треба йти! Небезпремінно треба! Пожелаю всього…
П’яничка з сірим кисло–солодким обличчям «змився», натомість через хвилину вискочив із–під землі урочистий джентльмен, прилизаний десятьма сортами різнокольорового мазила. Лице вузьке і гостре, як сокира; проте зуби дивним чином чорніли на дециметр один від одного. Найбільшою непристойністю його було те, що він не мав кольору одежі, — хоч би якого–небудь!.. Очі в нього нагадували дві чашки киргизького чаю, в яких посередині плавало по великій крихті білого хліба. Присівши на стілець, вільний після екс–касира, новий компаньйон проказав:
— З вашого найлюбезнішого дозволу я займаю це місце.
— Дуже радий, — сказав Антон Никандрович, якому повторна «стопочка» обпекла гіркотою біля душі, але після цього в свідомості закружляла блаженна хуртовина.
Джентльмен замовив пива і поцікавився особою Антона Никандровича:
— Прошу пробачення за мою нескромність! Я, здається, маю честь перебувати в товаристві високоінтелігентної людини?
— Я — вчитель.
— О, тішусь! Тішусь безконечно! Який предмет?
— Історія літератури.
— Літератури?! — метнувся протуберанцем джентльмен. — Яка щаслива нагода!! Я теж пробую сили на цьому почесному полі. Ось тут скромні плоди мого натхнення. Ах, я й забув: будьмо знайомі!.. Вовкобліх, Гай Феофанович Вовкобліх, юрист.
Джентльмен вирвав з грудей жмут сторінок. Поклав їх перед склянкою пива і набрав духу, щоб читати.
— Розумію, — застерігся він, — я не маю права забирати вашої уваги, але ж це неповторний випадок: прочитати твір такому висококваліфікованому знавцеві. Отже, моя річ називається: «Курс іродознавства».
— Як? Здається… мені почулося: іродо… — кліпнув Антон Никандрович.
— І–і–ро–о–до–знавства, так! — з торжественністю і насмішкою протягнув джентльмен.
Антон
— Чудно, така надзвичайна назва…
— І ввесь твір оригінальний, смію вас запевнити. Починаю. Вступ до іродознавства. Вияснення предмета і методи. Об’єктом дослідження в нашому курсі служить синтетичний образ Ірода, окремі риси якого незмінно виявляються в яскравих постатях суспільної історії. Під Іродом взагалі ми розуміємо особу, що свідомо ставить своєю метою нищення всякого, хто, можливо, міг би показати людству шлях до спасіння. Означена мета виникає в результаті бажання утримати за собою владу в темному царстві. Поява Ірода і розвиток його діяльности незалежні від історичного періоду, національности та віроісповідування. Іродизм має загальний характер і втілюється в своїх типових постатях періодично, приблизно — один раз на п’ятдесят років у кожній країні, причому в кожному випадку неодмінну ознаку його активности становить нищення немовлят. Способи нищення немовлят надзвичайно різноманітні: від масового відрізування голівок до видушування за допомогою голоду. Згадана постійна ознака полегшує розпізнавання типового Ірода. Симптоматика іродизму, в результаті цього, стає дуже простою і приступною для кожного громадянина. Ми маємо сміливість твердити, що розпізнання справжнього Ірода цілком відповідає спроможності рядового робітника, селянина, інтелігента; більше того, ми гадаємо, що навіть неписьменна людина, побачивши сто тисяч або мільйон дітей, замучених голодом, на розпорядження керівника держави, може точно визначити об’єкт нашого дослідження двома словами: «Іродова душа!» Спосіб страхування від іродизму оснований на такому простому принципі: виключення з свідомосте всіх уявлень, сформованих під час читання газет.
В ресторан зайшов новий відвідувач, що, судячи з того, як він пронизливо шуконув очима навколо, мав свою тверду мету.
А джентльмен стрільнув зіницями в нього, блискавично встромив собі в груди папірці і звихрився з стільця.
— Тисяча пробачень! — огненним шепотом дихнув на Антона Никандровича. — Я мушу звикнути. Коли хтось пристроїться до вас, — благаю: ні слова про мою особу, скромну, як муха на листку тисячолітнього кедра! Тс…
Джентльмен став невидимкою. Тільки сіра завісочка, що прикривала чорні двері, колихнулася за ним.
А новий відвідувач проколює поглядом людей; зауважує Антона Никандровича, а таки удає, що йому байдужа ця людина. Ніби випадково він потрапляє до потрібного йому столика.
— Можна? — питає.
— О, будь ласка!
Новий відвідувач замовляє пива. Він огрядний і круглий; підборіддя зливається з шиєю.
— Бурда! — відпльовується він. — Колись було пиво, я розумію. Після революції нічого путнього; скрізь дрянь і барахло. Правду я кажу?
— Що ви?! Навпаки: тільки тепер досягнули трудящі нашої країни справжнього добробуту; а до революції, при проклятому капіталізмі, скрізь була дрянь, як ви сказали, і барахло. Правду я кажу?
— Кому як… А пиво — бурда!
Новий відвідувач крутить головою і відходить до дверей. Через декілька хвилин джентльмен уроджується знову коло Антона Никандровича:
— Ви помітили? То — підозріла людина. О, я знаю таких! Треба від них тікати. Я хотів би продовжити читання своїх записок; розділ: «Клясифікація Іродів», чи досить?
— Чому ж, це цікаво; на жаль, я зморений.
— Не буду, не буду! — віє руками джентльмен. Антонові Никандровичу лекція про Іродів так сподобалась, що хочеться записати її в бльокнот.