Рай

Барка Василь

— Я скупаюсь, Ольго!

— Вода холодна, — не треба.

— Я в огні стою, — скрикнув Олександер, засміявся, випростав руки на сторони і, потягуючись, погуконув ні до кого на зелений той–бік: «А–го–ов!»

СТРАХ

Ольга сиділа на камені, обперши підборіддя на руки, а руки на коліна, і дивилася, як біжить вода. Плаття такого весіннього кольору, мов бузковий кущ нахилився до каменя: тихий і замислений. Тканина тугими згортками, як віяло, розходилась на підгрудді. Зачіска обкружувала обличчя рядками тяжких і пружних русявих

пасем, що вільно переткалися в декількох хвилях. З учорашнього дня на обличчі взявся бронзовий відтінок — від соняшного пензля, щедрого і необережного. В контрасті з ясним чолом брови видавалися темно–русявими. Очі світліші, ніж завжди: це — від розсіяного прямого проміння і відсвітів, що кидала вода. Малюнок рота, аж трішки пришерхлого свіжою шкірою, тонкий і чітко означений. Мабуть, перший показник жіночого віку становить покров на устах. Так часто приходить постаріння від горя, надмірної праці, від диму при безконечному розпалюванні сирих дров, турбот, викликаних нуждою: все це разом з іншими страшними причинами в нашому «раю» передчасно губить жіночу красу.

Олександер потоптався на піску, а тоді швиденько розглянувся і пішов у воду. Пішов, здригаючись, мов стригун; враз кинувся на глибину.

Вода каламутна, холодна, бо прибуває від льодовців, що тануть на початку літа. Біжить хутко, як добрий кінь, підохочений гострою острогою. Широчезними кругами перекочується, бурхає, вирує так, що невправні плавці, в одну мить знесилившись, холонуть серцем. Не одна мати проносила ранковими вулицями позеленілий труп синка–підлітка, притуливши його до грудей, а голову його перехиливши собі через плече, — проносила вулицями додому і горювала без кінця. Втомлена, спинялася коло решітчастої залізної огорожі на цегляному підмурівнику, становила ніжки трупика на цеглу, а його самого притуляла до високого заліза, сплетеного в хрести та квіти.

Якщо хто–небудь наважувався перепливати, річка, крижано–холодна, каламутно–руда, як шоколяда, широченна і глибоченна, відносила ген–ген далеко вбік: на біло–жовті піщані коси, на мілини протилежного берега, під похилі лози та низькорослі верби.

Відносить вона й Олександра, сердита, бо він сміється з її могутнього гону і водоверту на ямах. Нелегко далася плавцеві його розвага: зморений і захеканий, вернувся він до своєї одежі. Походив по глині, знову руками розмахнувся — збирається плигати. Таким і пам’ятає його Ольга: струнким, як молодий кипарис, і білим, як статуя з алябастру, тільки на плечах обпалини — з соняшного дня в минулому тижні, коли грали в теніс.

— Достану дна! — гукнув Олександер, а Ольга всміхнулась йому, піднявши обличчя.

Шубовснув він у воду, і довго немає його. Довго немає; вода ж, напинаючись блискучими кругами, збуреними і спіненими по краях, проходить мимо і шумить: похмуро шумить і одноманітно. Аж ось виринає плавець; розбризкує віддихами воду, що стікає йому з волосся, з чола — на губи. Відсапується він і знову занурюється в непрозору глибину. Знову його довго немає, — тривога, як змія з морозного заліза, ворухнулася в Ольги під серцем, і мовби світ перемінився в очах: став страшний. Зірвалась Ольга з місця і ступила крок, дивлячись у воду. Побігла по самому берегу, притиснувши долоні до серця. Вп’ялася очима в каламутну бистрину, криком закричала, а тоді відразу ж притулила собі п’ястук до уст і зціпила зуби на пальцях.

Але ось чує, що хтось гукає її дзвінким нервовим гуком, з радістю переможця. Поглянула Ольга праворуч, а там — він; вибирається на глину, — геть далеко віднесла течія.

Біжить він до Ольги, вода з нього схлюпує, крапотить; волосся позлипалося і накрило чоло. Змучений він; губи позеленіли, а очі горять: видно, що радіє — пощастило дна дістати. В руці тримає він молоток, обліплений мулом. Нахилившись

до води, обмиває свою знахідку. Ольга на нього дивиться і приходить до тями. Страх їй проходить, натомість з’являється гнів на необережного. Що знайшов Олександер на дні, — їй не цікаво… але як він сміє так лякати її?! Вона відчуває тепер, що якби пройшло ще декілька хвилин розпучливого дожидання, вона була б збожеволіла. І тому, коли підступив до неї Олександер, то не спитала: що ти знайшов? — а закричала до нього:

— Я хочу сповістити тобі новину!

— Про що?

— Не новину, а пораду… Коли дорослі діти без міри пустують, треба так робити! — вимовляє Ольга; ніжність разом з образою бренить їй у голосі. — Кладуть руцю собі на долоню і роблять ось так! — І Ольга, збіліла, мов сніг, хоч і усміхнена від великого заспокоєння, з усієї сили вдарила Олександра по пальцях. — Карають отак, — напівчутно повела далі і поласкала по битих пальцях, подмухала на них. Після цього різко повернулася, і, страшенно розгнівана, відійшла до свого каменя.

Олександер заливається: йому смішно!.. Підкидає молоток і, після ста млинкових перевертів, ловить за кленову ручку.

БІЛЯ БЕРЕЗИ

Поглянула Ольга скоса на жонглера і засміялася:

— Гарна цяцька! Блищить.

Справді, красно виблискував мідний молоток, розклепаний і подекуди позеленілий від окису. Довга ручка з кленового дерева ледь–ледь обвуглена; видно, побувала в полум’ї в грубці чи в пожежі.

— Ану, перекину через річку? — розмахнувся Олександер.

— Ні! — крикнула Ольга. — Я візьму і збережу; буде пам’ятка про те, як не треба поводитися біля річки.

— Каюся.

Промурмотів це слово і пішов одягатися. Ставши за кущ, ретельно викрутив мокрі підштанці.

Олександер і Ольга сиділи на камені. В обличчя їм лилась прохолода з річки. Як знову йшли проз березу, Ольга притьма зачервонілася, бо непереможно схотілось їй припасти всім єством до його уст.. Ольга глянула в обличчя коханому. Пішли і сіли недалеко від зеленого валу, у видолинці, в затишку від дрібненьких кущів, що закривали їх від пристані і міста.

— Підемо додому? — спитала Ольга, кладучи голову йому на груди.

— Підемо!

Він пригорнув її плечі; тоді вона поклала свої долоні йому на груди і ледве чутно сказала:

— Але, Олександрику!..

Її руку він поцілував уклінно — так, як, мабуть, робилося в далекі віки перед нами, коли знали, чого варті солов’ї, що три місяці тьохкають над трояндами. Як він нічого не сказав, — Ольга зрозуміла: послухається її. Відчувала, що для нього дороге її слово і він не схоче нічого робити, незгідного з її волею. Повеселішала Ольга, коли побачила свою любов, відсвічену і продовжену в безкінечність, а не трачену тільки на гарні хвилини.

— Чи я не старша від тебе?

— Не старша.

— А!., то я можу мати примхи. Я наказую йти отак по берегу додому.

— Невже в дітей немає інших примх? Я міг би розповісти казку.

— Де я й сама вмію.

Олександер ліг навзнак, пальці зчепивши на тім’ї.

— Слухатиму про вовка–сіроманця і королеву.

Як лежати влітку горілиць у траві, то небо видається празничним океаном, що його зверху видно. Лазур у нього прозора–прозора: от–от зазвучить! Колір її заворожує зір, навіває глибоку блаженну задуму. Кульбаба, ромашка, чистотіл, якась дика прибережна квітка рожево–червона, схожа на портулак, — всі вони зблизька, прихиляючись аж до очей, стають фантастичними плянетками. Тихо. Тепло. Мирно на душі. Чути дихання вічних сил, коли отак на часинку вирватися з червоного божевільного експерименту над людськими існуваннями.