Пульс безконечності

Забирко Виталий Сергеевич

— Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.

Привітатися він забув.

— Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.

Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.

— Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере?

— Знаю.

— Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом.

— Я тобі про це вже казав.

— Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького

ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?

— Знаю.

— А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.

Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.

— Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула!

У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:

— Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить!

Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.

— Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.

Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.

— Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди.

— Так…

Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.

— А де ж Полосін?

Тифієв розгубився.

— Таж Полосін помер…

— Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими.

— Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.

— Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?

Тифієв мимоволі всміхнувся.

— Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.

Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.

Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.

— Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре?

— Клоре? Ліве крило, другий поверх.

— Дякую.

— Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.

— До речі, — відрекомендувався він по дорозі, — Бартишев.

Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:

— Заходьте.

— Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре.

Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.

Стендовий зал був

величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.

— Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.

— А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті!

— Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай!

Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.

— Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін?

— Ні, — відказав Бартишев, — це Тифієв.

— А де Полосін?

— Полосін помер…

— Як? — Обличчя хлопця видовжилося.

Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:

— Це трапилося майже сто років тому.

Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.

— Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами.

— Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв.

— Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, — Клоре кивнув у бік клумб. — Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але… він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..

Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.

— Тут, колего, ви помиляєтесь, — встряв у розмову Бартишев. — На мою думку, це згортання простору…

Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле… Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.

— Щось подібне я й сподівався побачити, — стиха мовив він.