Пульс безконечності
Шрифт:
Він був порожній! Другий теж… третій… Що за дива?
Я кашлянув, і звук кашлю лунко відбили фанерні стіни. Раптом на мене накотила хвиля жаху. Тремтячою рукою вийняв запальничку. Тьмяний вогник освітив порожні ряди. Жодної живої душі, а біля ніг купка чи то зіжмаканого паперу, чи то сухого листя.
— Олено! — глухо погукав я.
Збоку на стіні помітив вимикач. Клацнув — люмінісцентне світло, замиготівши під стелею, залило приміщення з давно невиметеним сміттям. Таке враження, що принаймні місяць тут не ступала людська нога…
Студений вітер пронизував наскрізь. Я вибіг
Чортівня якась. Спершу проґавив кінець сеансу, тепер заблукав. І це на третій день відпустки, у досить уже знайомому місці! А тут взагалі немає ніякого житла. Вдалині на узвишші помітив поодинокі вогники. Зовсім збитий з пантелику, я попрямував до них.
Крізь зашторені шибки веранди просочувалося світло. За вікнами хтось рухався, було чути, як бряжчав посуд. Піднявшись на ґанок, я натиснув кнопку дзвінка. Фіранка відсунулась — мене розглядали.
— Чого вам? — озвався жіночий голос.
Я пояснив якомога переконливіше.
— Тут немає такого кемпінгу.
Жінка прочинила двері, завбачливо залишивши їх на ланцюжку.
— Як то немає? “Прибій”, у нас путівки на весь липень.
— Липень? Зараз уже кінець вересня.
Кінець вересня? Може, у мене була летаргія? Жінка підозріливо дивилася на мене — посинілого на холоднотму вітрі, в легенькій безрукавці, у білих літніх штанях і пляжних капцях на босу ногу.
— А як пройти в міліцію?
— Прямо вулицею, потім повернете праворуч. У них там вивіска горить. — На мить завагавшись, вона додала: — Ніч надворі — застудитесь. Хочете, я дам вам старий чоловіків піджак? — Вона зникла і через якусь хвилю простягла мені піджак: — Повернете, коли знайдете свій кемпінг.
Це вже було сказано з неприхованою іронією.
— Послухайте…
Але жінка вже зачинила двері і знову загриміла посудом.
На вулиці я ляснув себе по задній кишені. Ага, документи й гроші при мені. А тепер швидше знайти міліцію. Повинні ж там відповісти: чому “Ілюзіон”, чому кінець вересня, де дівся кемпінг, де Олена й, нарешті, що коїться зі мною? Про останнє я подумав з якоюсь саркастичною цікавістю.
Сухорлявий лейтенант слухав, не одриваючись від кросворда. Підвів голову лише тоді, коли я закінчив.
— Документи є?
Я поліз по гаманця і тут помітив, що штани мої не білі, а світло-сірі в смужку, тобто наче й не мої. Лейтенант очікувально дивився на мене, і я бачив, що він не вірить жодному моєму слову. Гамуючи істеричний смішок, я розповів йому ще про жінку, яка змилосердилась і дала мені цей піджак. Він переводив погляд то на паспорт, то на мене, а потім, не підводячись із стільця, відчинив двері у себе за спиною.
— Рєзник! Годі спати, робота прийшла.
У дверях з’явився заспаний парубійко-сержант.
— Помісти громадянина поки що. Треба розібратися.
— Мене? За віщо? Я ж вам усе пояснив, показав документи!
— Це не ваші документи.
Сержант,
— Як… не мої?
Втім, це мене майже не здивувало. Цієї миті я був уже певен — це він. Це ного номер. Я не знаю, як в і н його виконує, але це його фокуси. Той, із Тюріна.
Коли лейтенант підсунув дзеркальце, з якого на мене дивився абсолютно незнайомий тридцятирічний блондин з невеличким шрамом під оком і з розкішною шевелюрою, я так розвеселився, що міліціонери довго не могли мене заспокоїти, відпоюючи водою. Нарешті вони поклали мене на голий тапчан у сусідній кімнаті, де я, знесилений, нарешті заснув.
ІІ. ЛІКАР. ДІВЧАТА
Містечко називалось Актуба. Його вузенькі вулички з одноповерховими будиночками косо спускалися до спокійного, осіннього моря.
Я прямував саме туди. Злість, подив і відчай, що охопили мене після метаморфози в “Ілюзіоні”, поступилися місцем байдужості до власної долі. У чужому гаманці, який я відкривав не без гидливості, окрім документів на ім’я невідомого мені Глінки, було ще кілька зіжмаканих десяток і п’ятірок, квитанція камери схову, рахунки за міжміські телефонні розмови, записник, рясно всіяний номерами телефонів. Поряд з номером найчастіше було вписане жіноче ім’я. Скажімо, так: “32-28-17 — Віка. Іваново”. Або ще простіше: 54-819 — Райка”. Чоловічі прізвища супроводжувалися ініціалами. Декілька номерів буде з мого міста.
З міліції його відпустили, резонно подумавши, мабуть, що злочинець сам до них не піде, а диваки на зразок такого, як я нехай, мовляв, самі дають собі раду.
Я побачив, як до причалу швартується невеличкий катер, і наліг на ноги, Поблизу в невеличкому відкритому кафе за одним із порожніх столиків нудьгували двійко дівчат. Вгледівши мене, одна з них рвучко підвелась і пішла назустріч. Нічого не розуміючи, я ступив крок убік, щоб дати їй дорогу, але вона схопила мене за пояс і роздратовано смикнула до себе.
— У чому річ? — здивувався я.
— Він ще запитує! Майко, на котру ми домовлялися?
Майка неохоче підвелася і, ступила, нам назустріч.
— На одинадцяту.
— Чуєш? — перша тицьнула мене пальцем у живіт. — Навіть не питаю, де ти нічку ночував!
Я вже не сумнівався, що це знайомі чоловіка, подобу якого за чиїмось умислом мені довелося прибрати. Вирішив не розкриватися.
— Там! — непевно показав я на околицю містечка.
— Знаємо, — втрутилася друга, насмішкувато позираючи на мій піджак. — В Ірки? Кітель Михайла, хіба ні?
— Звідки ти знаєш? — вдавано образився я.
— Гаразд, годі, — обірвала перша, — Вирішили їхати, отже їдемо. Через нього два катери пропустили. Ходімо швидше.
Дівчата, взявши мене обіруч, про щось весело щебетали. Я обережно відмовчувався, зрозумівши лише одне: їхній від’їзд був погоджений з моїм. І речі цих безтурботних курортних пташечок теж зберігалися на тому березі затоки у камері схову. Катер розвернувся, і я, прощально шукаючи очима сіро-голубу споруду “Ілюзіону”, ще встиг розгледіти дві чи три постаті, що маячіли біля неї. Це здалося дивним, адже “Ілюзіон” зараз — порожня халупа, залишена на зиму напризволяще.