Пульс безконечності
Шрифт:
— Там, у шлюпці…
— Де — там?!
— На шостому причалі…
І тоді Шеланов стрімко метнувся по коридору до причалу. Якусь мить я здивовано дивився вслід йому, а потім теж зірвався з місця й побіг за ним. Я зрозумів, про що родумав Шеланов.
Коли ми підбігли до причалів, з тамбура третьої платформи вийшли Банконі і незнайомець у формі рятувальника ПРС. Мало не зваливши їх з ніг, ми влетіли в тамбур шостого причалу. Перетинка шлюзу повільно затягалася, проте Шеланов устиг протиснутись у неї.
Рятувальна шлюпка, як і раніше, стояла на тому ж таки місці посередині причалу, лише вхідний люк був
— Нордвіку! — важко дихаючи, Шеланов зупинився біля шлюпки. — Нордвіку!
Мовчання. Немовби в шлюпці нікого не було.
— Нордвіку, — вже спокійніше покликав Шеланов, — ти ж знаєш, що не зможеш стартувати, доки на причалі є люди. А я звідси не піду.
І знову мовчання. Нарешті перетинка луснула, і ми побачили Нордвіка, що стояв, тримаючись за краї люка.
Шеланов підійшов до нього і сів поруч. Вони мовчали. І я мовчав. Стояв і дивився на них, як бовдур.
Нордвік повернув до Шеланова голову й довго, ніби вперше побачив, дивився на нього. Я чомусь подумав, що зараз він скаже щось високе, на зразок: “Ти знаєш, я перебрав усі варіанти, щоб самому… А довелося послати його…”
Але він несподівано сказав:
— А ти ніколи не пробував карбувати свій профіль на монетах? По-моєму, непогано вийшло б…
Шеланов звів на нього очі.
— Мало тебе в дитинстві скубли за вухо…
І вони гірко, вимучено посміхнулися один одному. Вони знали про себе все.
І тоді я повернувся і пішов геть.
Сторожовий пес
Вдень.
І вночі.
У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітали до стежки, протоптаної у прибережних скалах, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки з хрумкотінням вистрибували зі скляних, пластмасові вибухали пивом чи лимонадом, із бляшаних, іржавих і новісіньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла, у прованській олії, томатному соусі, власному соку; у вині, червоному та білому. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у підсвідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Він наступав на банку — вона чвакала сиропом та часточками ананасів — і йшов далі.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.
Вдень.
І вночі.
Барт лежав долілиць на широкому скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Він насолоджувався теплом, терся об граніт щокою, відчував усією поверхнею шкіри, як випаровується морська вода, що, наскрізь просочивши його, щемить у подряпинах та ранках. Нарешті вперше за сім днів він по-справжньому обсихає. Усе це сон. Поганий сон. З аварією корабля, самотністю, без харчів та прісної води. Боже, хоча б на острові хто-небудь жив! Він уявив, як зараз підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока… До одуріння. Його
Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, стояла банка персикового соку. Найзвичайнісінька. Бляшана. Синя етикетка з намальованими на ній персиками та келихом з жовтогарячого соку. Він не повірив собі. Безглуздя! Мана! Чортівня якась… Труснув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив у неї, в цю банку, що вона є, що вона тут, поруч, підхопився і, обдираючи коліна, порачкував до неї.
Барт уже майже схопив її, як раптом чиясь тінь враз нависла над ним, і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ скелі, другий, на третьому бризнула соком і покотилася по схилу. Барт безсилим поглядом провів її й лише тоді підняв голову. Над ним, розставивши ноги, стояв майже голий — черевики та ще якась пов’язка на стегнах — абориген.
Барт сів.
— Навіщо ти це зробив? — запитав він.
Тубілець не поворухнувся, здавалося, навіть не дихав. Смаглява шкіра на його тілі виблискувала металом, очі, скляні й тьмяні, вп’ялися в одну точку, а з живота випирав прямокутник еволюційної скриньки — це було видно з ледь помітних обрисів напнутої шкіри.
Симбіот… Барт здригнувся, відсунувся вбік і притулився спиною до скелі. Його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.
“Форма, — подумав він. — Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь”.
— Що ти тут робиш, на острові? — знов озвався Барт.
Робот повернув голову, блимнув на нього байдужими скельцями очей.
— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — мляво показав униз, в улоговину.
— Що? — не зрозумів Барт, і придивився, уважніше.
Те, що він спочатку мав за ряботиння в очах, було насправді велетенською купою різнобарвних банок. Поки він видирався сюди, на скелі, якомога далі від ущент розтрощеного човна, від океану, частка якого солоною медузою бовталася у нього в животі, поки лежав на майданчику, такому сухому й теплому, — бачив лише кола, що шипіли й плавилися. Тільки кола… багатобарвні. Виявляється, це — консервні банки.
Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…
Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.
Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.
— Слухай, — промовив він і замовк.
“Усе це даремно”, — защеміло серце. Знову облизав губи.
— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?
Симбіот мовчав.
— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!