Пульс безконечності
Шрифт:
Розмова буде такою:
— Ну як, Андрійку?
— Без змін, Юхиме Михайловичу.
Пауза. З операторської долине регіт Ісаєва, вийде у синьому халаті Павло.
— Я запитую, бо пора фінішувати.
— Знаю.
— Мають же бути якісь результати. Позитивні, негативні… Ти знаєш, пробити твій інерцоїд — річ нелегка. Пригадуєш, як я вмовляв Свічню? Але я цього добився, бо знаю — ти світла голова, новатор. Я в тебе вірив і зараз вірю. Але потрібен результат.
— Юхиме Михайловичу, проблема настільки глибока, що я тільки визначаю її контури. А як буде далі —
Махну рукою і спробую піти. Але Фляк так просто не відчепиться.
— Мені, Андрію, перед ученою радою звїтуватися треба. Щороку, — це вже з металевими нотками у голосі.
— Тоді ми продемонструємо весь отой мотлох, який щодня вимітають із нашої кімнати. Журнал спостережень заповнений до кінця. Можете доповісти, що робота зараз у стадії повної невизначеності.
Фляк роздратовано відмахнеться, мовляв, так ніхто не рапортує. А коли я нарешті вирву свого ліктя з його чіпких рук, він кине мені вслід категорично офіційно:
— Ось що, Андрію Олександровичу, матеріали для звіту покладіть мені на стіл до тридцятого. І не пізніше!
Я зайду в лабораторію. Ніл копирсатиметься викруткою у поламаному самописці. Санькін настроюватиме гіроскоп. На сьогодні тридцять вісім вимірів, точно за графіком. Наука у нас планова… Пронизливо вищатиме циліндр, в магнітній пастці якого обертатиметься порожнеча. Вкотре подумки відзначу, що зовні все це дуже скидається на шарлатанство. А далі монотонна робота: дослід, результат, порівняння. Виміри, виміри, виміри… О шостій я відкладу ручку, втуплюся в аркуш паперу й думатиму про те, що треба нарешті розпрощатися з цією авантюрою — моїм інерцоїдом.
Та все склалося зовсім не так. Може, це передбачення годилося б для іншого дня. А сьогодні, ледве переступивши інститутський поріг, я отримав вказівку їхати в Тюріно, куди привезли апаратуру по нашій темі. Ми з Юрою й похмурим водієм нашого інститутського рафика влетіли на привокзальну площу невеликого райцентру, де на нас чекав чоловік, який супроводжував вантаж. Називатиму його той.
Той кивнув нам, але підходити не спішив. Це був смаглявий молодик, високий і міцний. Тримався спокійно, впевнено. Докуривши сигарету, він мовчки сів поруч з водієм, коротко командуючи: ліворуч, прямо… Рафик підкотив до воріт обшарпаного пакгаузу.
— Приїхали, — сказав той. Витягнув накладну, розписався і віддав водієві. — Запитайте Полякова й одержіть вантаж.
Коли водій з Юрою пішли, той повернувся до мене, ніби навмисне чекав, щоб залишитися віч-на-віч.
— Апаратура для гравіметрії.
— Так.
— Комплект для вимірювання інерційної маси.
— Звідки вам це відомо?
— Хоча б з переліку у накладній.
Я не сподівався, що вантаж супроводжуватиме такий ерудит. Той вів далі:
— Усе перевірено добре, крім імпульсного годинника. Продукція іншого заводу.
— Ми їх не замовляли.
— Знадобиться, — сказав той
— У вас що, хтось працює в цьому напрямку?
Той відповів заперечливо. Від решти запитань просто відмахнувся. Незважаючи на це, він справляв враження людини, особисто зацікавленої у нашій роботі.
— Тепер ви маєте довести її до кінця. Зичу успіху.
Його категоричність зачепила мене. Хто він такий, власне?
— А вам що до цього? — запитав я досить грубо. — Інерцоїд, знаєте, моя тема.
— Знаю, — той знову ошелешив мене.
— …так ось, завершити її чи кинути — це моя справа. Наскільки я знаю, ніхто в країні не працює в цьому напрямку. Ніхто уявлення не має, як до цього підступитись. А може, я помилився, вибравши цю тему!
— Не кричіть, чого ви розійшлись.
Водій і Юра були вже тут, здивовано прислухаючись до нашої суперечки. Рафик розвернувся і рушив до готелю. Той акуратно, намагаючись не забруднити свою рожево-зелену куртку об заляпаний багнюкою борт машини, вийшов і жестом попросив, щоб я відкрив віконце. Це мене здивувало, адже тільки-но ми майже посварилися.
— Знаєте що, — той явно намагався говорити спокійно, — забудьте про всілякі дурниці, що заважають вам займатися своєю справою. Треба закінчити роботу. Так буде краще і для вас… і для всіх.
Той ще раз кивнув мені і попрямував до входу в готель. Я спантеличено дивився йому вслід.
Отак складались обставини в минулому році. До вирішальної зустрічі із Свічнего лишалося менше ніж місяць, а до “Ілюзіону” було ще ой як далеко. Бездоріжжя й роздоріжжя — ось що було в тому листопаді.
VI. РОЗДУМИ ПІД НОВИЙ РІК
Студений вітер немилосердно рвав пальто, сік обличчя колючою крупою. Хтось хутко пробіг з ялинкою, сповитою, ніби впіймана русалка. Через якусь годину вона розпуститься у фантастичну диво-казку і поверне нас у далеке дитинство. Але я скептик і знаю, що невдовзі у міських дворах запалахкотять кострища з цих уже обідраних красунь. Казку неможливо вберегти, немає їй місця у нашій реальності.
І все ж — іти чи не йти? А може, в цю ніч, на межі двох років, варто побути наодинці з собою? Чи не час, як то кажуть, підбити підсумки, подумати, як жити далі в моєму новому становищі? Бо минуле — суцільне банкрутство. А що попереду — теж неясно.
Чи піти до Іваницьких? Буде Новий рік з телевізором, тостами… Буде свято, жарти, сміх, бенгальські вогні і… ніяких підсумків. Нормальне, розмірене життя.
До нього я вже почав звикати з того часу, коли в образі Глінки потрапив на роботу до Руденка. Щоправда, попервах вражала непотрібність того, чим займався цей спокійний, якийсь ніби сонний колектив. Теми з вимученими назвами, щось на зразок “Покажчик активності літосфери і яйценосність легорнів” чи “Коливання рівня світового океану і поширення кобальтових солей”, чомусь аж ніяк не заважали існувати цілому штату нероб.