Прокляті

Паланік Чак

Тієї ж миті хтось стукає мене пальцем по плечу. Людським пальцем. І крихкий голос питає:

— Це ви маленька Меді? — за спиною в мене стоїть згорблена старенька жінка і питає: — Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Демон сидить, поставивши лікті на стіл і поклавши обличчя на долоні дивиться на екран монітора й чекає. Нетерпляче стукаючи кігтем по краю клавіатури, демон зазначає:

— Ненавиджу цей бісів модемний вихід… До речі, про льодовиковий… — стукнувши кігтем востаннє, демон на ймення Акібел піднімає зі стола сторінку з кросвордом.

Вивчає її та питає: — Реквізит для кріббіджу, чотири букви?

Стара леді, яка постукала мене по плечу пальцем, продовжує дивитися на мене; очі в неї яскраво світяться. Волосся в неї збите й укладене локонами, білими, наче жмутки бавовни; голос у неї тремтить, коли вона каже:

— На телефонній станції мені сказали, що я можу знайти вас тут… — вона посміхається, демонструючи повний рот яскравих, наче перлини, зубних протезів, і каже: — Я Труді, місіс Альберт Марінетті… — інтонація в неї підіймається, наче вона поставила питання.

Демон сильно б'є соколиним кігтем об край монітора й напівголосно лається.

Отже, я наосліп переслідую свого палко коханого Ґорана, що ніби вийшов із моїх найромантичніших снів, але я НЕ зовсім неуважна до емоційних потреб інших. Особливо тих, хто помер нещодавно, після тривалої смертельної хвороби.

Я палко обіймаю цю похилену, невисоку, наче кущик, стару леді й верещу:

— Місіс Труді! З Колумбуса, Огайо! Авжеж, я вас пам'ятаю! — цьомкнувши її в напудрену, зморщену щоку, я питаю: — І як там ваш рак підшлункової залози? — пригадавши, в якій ситуації нам довелось побачитися, адже ми обидві мертві й приречені до пекельних злиднів назавжди, я поспіхом додаю: — Гадаю, не дуже добре.

Кліпаючи небесно-блакитними очима, бабуся каже:

— Ти була така добра й щедра до мене, ти зі мною розмовляла… — її старі пальці щипають мене за щоки. Взявши моє обличчя в долоні, дивлячись на мене знизу вгору, вона каже: — Отже, перед останньою подорожжю до хоспісу я спалила церкву.

Ми обидві сміємося. Я галасливо рекомендую місіс Труді Бабетті. Демон, Акібел, ударяє по клавіші «ентер» — знову, і знову, і знову.

Поки ми чекаємо, я роблю місіс Труді комплімент щодо її вибору взуття: чорні капці на низьких підборах. З одягу на ній сталево-сірий твідовий костюм і дуже красивий тірольський капелюшок із сірого фетру з червоним пером, що заткнуте за стрічку під стильним кутом. Ось це, я розумію, ансамбль, який збереже свіжий вигляд навіть через еони років пекельної кари.

Бабетта помахує козинаком «Персонз», стимулюючи демона працювати швидше. Вона дражнить його й кричить:

— Агов, швидше давай! У нас немає в запасі вічності!

Люди, що стоять навколо і давно вже чекають, вимушено сміються.

— Ось це — Медісон, — каже Бабетта, знайомлячи мене з усіма присутніми. Обійнявши мене за плечі й підводячи до стійки, вона додає: — Лише за три тижні, що вона провела тут, Меді підвищила рівень проклятих душ на сім відсотків!

По юрбі котиться шепіт.

Наступної

миті до нашої крихітної групи підходить чоловік похилого віку. Тримаючи капелюх в руках, цей чоловік, чию шию прикрашає краватка-метелик, питає:

— Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Відповідає йому місіс Труді:

— Так, це вона, — старенька просто сяє; вона охоплює мої пальці своєю зморщеною ручкою і стискає їх.

Поглянувши на цього чоловіка, на його затьмарені катарактою очі й напружені, тремтячі плечі, я кажу:

— Ні, не може бути… Невже ви пан Хелмот, з Бойсе, штат Айдахо?

— Власною персоною, — каже старий. — Чи ким там я став, — він так відверто задоволений, що навіть червоніє.

Застійна серцева недостатність, пригадую я. Я тисну йому руку й кажу:

— Ласкаво просимо до Пекла.

На дальньому боці стійки, за столом демона, матричний принтер зі скрипом і скреготом повертається до життя. Зубчасті колеса тягнуть папір, що подається безперервно, із запилюченої коробки. Папір пожовклий і крихкий. Каретка принтера з ревом їздить зліва направо і назад, друкуючи рядок за рядком, сторінка за сторінкою, їздить по перфорованих рейках.

Бабетта обійняла мене за шию, і її рука звішується біля мого обличчя. Манжета її блузки трохи піднялась, так що мені видно темно-червоні лінії на внутрішній частині її зап'ястка. З-під рукава і до самої долоні біжать глибокі, роззявлені порізи, такі яскраві, наче їх щойно нанесли.

Атож, мені відомо, що суїцид — то смертний гріх, але ж Бабетта завжди наполягала, що її прокляли за те, що вона носила білі черевики після Дня праці.

Старі містер Хелмот і місіс Труді посміхаються мені, а я дивлюся просто на шрами від самогубства Бабетти, а потім — на її невинну посмішку.

Бабетта прибирає руку з моїх плечей, опускає рукав блузки, щоб приховати свою таємницю, і каже:

— Дівчина справді-справді, реально насправді перервала…

Демон відриває сторінку, дістає її з принтера і кидає її на стійку.

Розділ двадцять перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Востаннє я бачила свого коханого Ґорана в ніч церемонії вручення „Оскарів“. Якщо Пекло — як стверджували давні греки — і справді є місцем каяття і спогадів, то я потихеньку виконую ці завдання».

Ми з Ґораном лежимо на килимі серед залишків нашої вечері від служби обслуговування номерів, просто перед великим екраном телевізора. Я запалила дрібку найкращої гібридної травички батьків, зробила затяжку і простягнула смердючий косяк об'єктові мого передпідліткового захоплення. На секунду, яку так часто описує в своїх творах Джуді Блум, наші пальці зіткнулись. Не встигли кінчики наших пальців відчути дотик одне одного, як між нами, розпростертими на килимі, трохи нагадуючи Бога і Адама на стелі Сікстинської капели, спалахнула і проскочила іскра життя — чи просто статична електрика.