Прокляті
Шрифт:
Голос Емілі, який нікуди не зник із мембрани, питає:
— А що це за гра така — «французький поцілунок»?
А потім Ґоран, цей володар солодких губ, які так і хочеться цілувати, і яскраво-рожевого комбінезона, зникає у натовпі.
Розділ дев'ятнадцятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, ніби я завжди була дуже розумною дівчиною. Навпаки, я зробила набагато більше помилок, ніж треба, і далеко не найменшою з них було моє невірне розуміння того, що таке „французький поцілунок“».
Грі
Одного дня я сиділа у себе в кімнаті й читала Джейн Остін, коли ця трійця постукала у двері й спитала, чи можна зайти.
О ні, може, я іноді й демонструю певну асоціальну поведінку, спричинену роками нагляду за тим, як батьки потурають кіноглядачам, але ж я не настільки груба, щоб послати під три чорти трьох однокласниць. Ні, я ввічливо відклала убік «Доводи глузду» і запросила цих трьох міс Солоденьких Солодничок увійти й посидіти трохи на моєму аскетичному й вузькому, але комфортабельному ліжку.
Коли вони увійшли, перша спитала:
— Ти знаєш гру «французький поцілунок»?
Друга поцікавилась:
— Де твій халат?
Третя уточнила:
— А ти нікому не скажеш?
Звичайно, я вдала, що мені цікаво. Чесно кажучи, вони мене анітрохи не заінтригували, але на їхнє прохання я принесла їм зазначений халат і дивилась, як одна з міс Шльондр О'Шльонднейл дістала з його петельок білий махровий пояс. Інша з Повій Ван Повійдр попросила мене лягти на спину, і от я розпростерлась на простирадлі й витріщаюсь у стелю. Третя міс Солодка Солодничка протягла махровий пояс від халата у мене за шиєю й зав'язала два кінці навколо мого тендітного горла.
Скоріше з ввічливості й природженої чемності, аніж з цікавості, я спитала, чи ця підготовка має відношення до гри. До гри у «французький поцілунок». Ми всі, хто на той момент знаходився в моїй кімнаті, були вдягнені в шкільну форму: темні шорти-спідницю, светр із довгими рукавами, черевички з китичками на низьких підборах і білі гольфи. Усім нам було років одинадцять-дванадцять. Той день, наскільки я пам'ятаю, був четвер.
— Просто зачекай, — запропонувала Киця фон Кицеберг.
— Тобі буде… si bon, — пообіцяла інша Лисиця Вандерлис.
Третя запевнила:
— Ми тобі нічого поганого не зробимо, обіцяю.
Натура у мене завжди була щира, відкрита, уразлива. Коли у гру вступають плани й задуми інших, я, напевно, занадто довірлива. Підозрювати у чомусь підступному
Нехай цей епізод демонструє ризики, притаманні нащадкам батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панк-рокерів. Навіть коли пояс затягнувся сильніше, обмежуючи мені можливість дихати, блокуючи не лише постачання повітря, але й також потік крові до мого безцінного мозку, — коли все це відбувалося, я зовсім не виказувала шаленого опору. Навіть коли перед очима в мене засяяли зірки, перекриваючи вид на стелю, і я відчула, як обличчя в мене стає все більш темно-червоним, а пульс застукав так, наче хотів вискочити з-під ключиць, я все одно не опиралась.
Врешті-решт, те, що відбувалось, було лише грою, правил якої мене навчали члени моєї вікової групи у надзвичайно ексклюзивній школі-інтернаті для дівчат, розташованій глибоко у безпечних нетрях швейцарських Альп. Незважаючи на нещодавно отриманий статус міс Лисиці Вандерлис і Киці фон Кицеберг, ці дівчата одного дня закінчать навчання й отримають посади головного редактора британського відділення журналу «Воґ» чи, коли їм це не вдасться, першої леді Аргентини. Правила етикету, протоколу й пристойності вбивали в нас щодня. Такі вишукані молоді панночки ніколи не стануть робити щось непристойне.
Під їхнім натиском я уявляла себе невинною гувернанткою з «Франкенштейна»: я висіла на шибениці, петля несправедливо затягувалась у мене на шиї, куди вона потрапила через звинувачення мене в організації вбивства поверненим до життя чудовиськом божевільного вченого. Я уявляла, що мене душить туго зашнурований корсет із китового вуса. Повільна смерть через сухоти. Курильні опіуму. Перед моїми очима ставали образи непритомності, й зомління, й сильне передозування «лаудануму». Я перетворилась на Скарлетт О'Хару, яка відчуває, як сильні руки Ретта Батлера намагаються вичавити її любов до енергійного лицаря Ешлі Вілкіса, і цієї миті, коли мої червоні подряпані руки вчепились у простирадло, я вигукнула хриплим від напруження голосом, наче Кеті Скарлетт О'Хара: «Облиш мене, негіднику!»
Впродовж того, як мій зір заповнювали зірки, метеори й комети різного кольору: червоні, блакитні й золоті, — стеля кімнати, здавалося, насувалась все ближче й ближче до мене. Через кілька секунд серце в мене наче припинило битися, а ніс майже торкався стелі, яка ще кілька хвилин тому висіла так далеко над моєю головою. Моя свідомість немов нависала наді мною, вона плавала й витріщалася на загарбників мого ліжка.
Дівчачий голос промовив: «Швидше, даруй їй поцілунок». Цей голос лунав з-за моєї потилиці. Я обернулась і побачила, що все ще лежу на ліжку, а махровий пояс усе ще міцно зав'язаний навколо моєї шиї. Обличчя в мене було одутлим і блідим, а дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, все ще тягнули на себе кінці пояса.