Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

— За таке діло треба братися одразу, — відповів з кринички його образ.

Потаємними стежками вийшов Румцайс з гущавини на узлісся, де стояв на роздоріжжі старий дуб. Вибрав він найтовщу гілляку, яка пнулася просто до сонечка. Виліз на неї, простяг руку до неба і відламав у сонця два промені. Були вони тоненькі-тоненькі.

Сплів Румцайс ті промені і зробив із них чарівний перстень. Коли вранці сходило сонечко, перстень світився, а ввечері, коли сонечко сідало, — згасав. Дочекався Румцайс, коли сонце стане високо,

і якраз опівдні кинув сонячний перстень на лісове роздоріжжя. Перстень лежав і сяяв, а Румцайс розчісував собі бороду здоровенним гребенем, яким жінки збирають чорниці. Адже сьогодні йому треба було мати чепурний вигляд.

Раптом поміж листям блиснуло сине пір'ячко, і сойка, яка завжди знала всі новини, закричала:

— Ідуть! Ідуть!

До роздоріжжя наближалися дві їчинські дівчини, обидві гарненькі, але не схожі одна на одну.

У першої коси були чорні й руки білесенькі, в другої — руки засмаглі на сонечку, а коси — як недостигла пшениця. Першу звали Анка, а другу Манка.

Анка перша побачила сонячний перстень на роздоріжжі. Вона підскочила до нього, схопила, наділа на палець і вмить підрахувала, що за нього дадуть не менше дванадцяти дукатів.

Румцайс виступив з кущів.

— Перстень у тебе є, — мовив він. — Але це моя шлюбна обручка, отже, мусиш ти й мене взяти.

— А чом би й ні? — сказала Анка. — До гарного персня можна взяти і розбійника.

— То й гаразд, — кивнув Румцайс. — Зараз я тобі покажу своє господарство.

Повів він Анку до розбійницької печери. А друга дівчина, Манка, пішла за ними на два кроки позаду, щоб не заважити. Дійшовши до печери, Румцайс зупинився.

— Оце моя фортеця.

Анка посвітила в печеру сонячним перснем.

— Щось у тебе добра не густо, — сказала вона. — Тільки ондечки у кутку стоїть якась бодня. Може, там лежить твоє багатство? — Вскочила вона у печеру і притьмом у той куток. А там лежала на поличці порожня шкіряна торба, і не було в ній навіть вітру. Анка сердито жбурнула її назад на вулицю. — Чи я розбійника собі взяла, чи жебрака? Ану, гайда, Румцайсе, до роботи, а то я тебе покину!

Румцайс не хотів заходити в суперечку з новою господинею і тому пішов. Ледве він зник, тицьнула Анка Манці в руки березову гілку і звеліла гарненько прибрати в печері.

Румцайс тим часом дійшов до дуба на роздоріжжі. Зарядив пістоль жолудем, вистрелив у повітря і сумно промовив:

— Анка, звісно, гарненька, але лиха на вдачу. Що ж його робити?

А тут іще сонечко додало йому смутку. Простягло свій золотий палець поміж гілками дуба і поторгало Румцайса за плече.

— Егей, а що ти зробив із тими променями, які взяв у мене?

Румцайс щиро

признався:

— Я зробив із них обручку, але, мабуть, не зумів дати тій, справжній.

Сонечко засмутилося:

— Авжеж, не тій…

Румцайс тим часом зарядив пістоль, щоб зробити іще один постріл.

— Облиш, — сказало йому сонечко. — Цим не допоможеш.

І воно замислилося так глибоко, аж полем і лісом пробігла тінь. Та за хвилину знов усміхнулося:

— У мене теж є свої турботи. Оцей дуб, під яким ти стоїш, мене страшенно дратує. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, не дає їм визріти, а у мене на осінь і без того багато роботи, щоб я іще тими жолудями клопоталося. Чи не допоміг би ти мені?

Румцайс підійшов до дуба і стиснув його з усієї румцайсівської сили.

— Хто це? — запитав дуб.

— Румцайс.

Дуб на хвилину замислився.

— Я тут стою вже двісті п'ятдесят сім років, але жодного разу ніхто мене так не стискав, як справжній козак.

— А що було б, якби я тебе потрусив? — засміявся Румцайс собі в бороду. — Так би жолуді й посипалися.

— Краще цього не роби! — злякався дуб. — Адже вони в мене ще зелені.

І показав усі свої жолуді.

Сонечко в ту ж мить кинуло на них по краплиночці за лота.

— Дякую, Румцайсе, добре ти мені допоміг. Повертайся спокійно до своєї печери.

— Оце й усе? І більше нічого? — здивувався Румцайс.

— Більше нічого, іди собі додому, — промовило сонечко.

Румцайс зробив, як йому сонечко порадило. Повернувся додому, сів на камінь біля печери і став чекати. Та не схоже було, щоб діло обернулося на краще. Манка старанно замітала печеру березовою гілкою, а Анка копилила губу і сварила дівчину, щоб та не здіймала куряви. Та ще й загадувала притрусити долівку піском і дрібними камінцями.

Румцайс дивився на це, дивився, і на душі в нього стало дуже сумно. Зрештою він не витримав:

— Я помилився! Я хотів узяти Манку, а не Анку!

— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.

Але в ту мить сонечко почало хилитися за гору. А як сховалося зовсім, став тьмяніти й сонячний перстень, який був у Анки на пальці. Тьмянів, тьмянів і за хвилину згас.

Анка затупала ногами:

— І через оцю залізяку я стала жінкою розбійника? Та ж вона не коштує і дванадцяти крейцерів!

Зірвала вона перстень з руки, брязнула ним об землю та й подалася по дорозі, що вела до Їчина.

Ніхто за нею не жалкував. Румцайс хвилину переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли чоботи, а тоді підняв з землі згаслий сонячний перстень і одягнув його на палець Манці.

— Вранці, як сонечко зійде, він знову засвітиться.

— А я б його і так узяла, — відказала Манка.

— І хотів би я, — вів далі Румцайс, — щоб ти стала розбійницькою господинею, і боюся. Адже ти така чистенька!