Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

— Отепер побачимо!

Гумпал прокинувся і глянув на всі боки — що б воно могло бути?

Ніде нікого. Ані билиночка не ворухнеться.

Зненацька щось знову забубоніло — вже у праве вухо:

— Отепер побачимо, Гумпале!

За мить ці слова залунали і спереду, і ззаду, і від ялинкових заростей, і від просіки:

— Отепер ми порахуємося з тобою, пане війт!

Гумпал крутив головою, ніби вона була в нього на підшипниках. Ніде нікого!

Зрештою війта знову здолав сон. Раптом гілки розсунулися і поряд з Гумпалом став швець Румцайс. Та як же він змінився! Підборіддя обросло густою бородою, і в бороді

гніздився рій лісових бджіл. На голові — капелюх із букової кори. Куртка — із клаптиків червоної кордовської шкіри. Штани усі в дірках, ремінець ледве тримається, а за ремінцем — пістоль із широченним дулом, наче кульок. Тільки черевики нові та гарні.

Румцайс зробив крок і зупинився біля славетних ніг війта. Оглянув їх, а тоді легенько, як швець, і спритно, як розбійник, стяг із Гумпала чоботи.

Потім ще раз мовчки подивився на могутні ногн війта в смугастих панчохах і вщипнув Гумпала за великий палець.

Війт прокинувся і злякано скрикнув:

— Ой, боже ж мій, розбійник!

— З вашої волі, пане війт! — сказав Румцайс і показав — Ондечки дорога з лісу до Їчина, пане війт.

Тихо гойднулися гілки ялинок, і Румцайс зник, ніби ніколи його тут і не було.

— Ох і дивний сон мені приснився, — пробурмотів війт, підвівся й хотів обтрусити коліна. І не повірив власним очам! З землі на нього дивилися дві велетенські ноги в самих смугастих панчохах.

— Ну й нехай, — люто просичав Гумпал до кущів. — Я й так дійду, Румцайсе. Але начувайся — матимеш ти завтра перед собою князівських гармашів.

— Тру-лю-лю! — весело засвистів у кущах розбійник Румцайс.

Гумпал зробив крок у бік Їчина — і зойкнув. Ступив ще крок — і вибухнув прокльонами. Його знамениті ноги не звикли ходити в панчохах! Гумпал спотикався об каміння, камінці ніби самі підкочувалися йому під ноги. Навіть вони вже не шанували його ніг…

Отак шкандибав війт лісом, полем, а тоді й вулицями Їчина. Люди від сміху мало животи не порвали:

— Дивіться! Дивіться! Війт плентає в самих панчохах!

А далі було ще гірше. Гумпал так понабивав собі невзуті ноги, брівши лісом і полем, що на великому пальці виріс у нього здоровий червоний мозоль. І чим дужче журився війт, тим веселіше позирав той мозоль на жінок, що повихилялися з вікон.

І то був для Гумпала початок кінця.

Він проминув браму з баштою і вийшов на майдан. Там чекали на нього засідателі магістрату; найстаріший з них сказав:

— Гей, Гумпале! Твої ноги вже не знамениті й не величні, отже, настав кінець і твоєму війтуванню в Їчині.

А далі сталася з Гумпалом іще одна пригода. Коли він дибав через ринковий майдан, із вікна замку визирнув їчинський князь, який жив там із своєю княгинею Майоленою. І князю, і Гумпалові було чого гніватися. Панові князю нагорі, Гумпалові внизу. Проте скинутий війт шанобливо закричав у вікно:

— Покірно повідомляю пана князя, що в Ржаголецькому лісі дивні порядки!

—

Куа? [1] — мовив по-французьки князь і приклав собі до вуха долоню, наче морську мушлю.

— У пана князя в лісі завівся розбійник Румцайс, — поскаржився Гумпал і підняв ногу в смугастій панчосі.— Треба послати на нього військо!

Проте пан князь слухав і чув тільки те, що казав йому імператор. Все, що казали інші, влітало йому в одне вухо, а вилітало в друге. Тож не встиг Гумпал перейти майдан, а вже пан князь забув про нього.

1

Що? (фр.)

Так би воно й лишилося, якби княгині Майолені наступного дня не закортіло поласувати білими грибами.

2. Як Румцайс переміг князівських гармашів

Пригода з Гумпалом сталася у вівторок, а в середу княгиня Майолена сказала пану князю:

— Мон шер [2] , мені хочеться білих грибочків!

Князь давно вже забув про Гумпалову скаргу. Він покликав мисливця Пінскера і звелів йому:

— Маршрут — по гриби, напрям — Ржаголецький ліс.

2

Любий (фр.)

Пан князь і мисливець Пінскер пішли в ліс. В лісі князь забігав од дуба до бука, показуючи паличкою з чорного ебенового дерева:

— Ось тут, Пінскере. І отут! І отам поглянь!

Мисливець, ставши навколішки, обмацував землю, чи не сховався де гриб під листям.

Та ніде не було жоднісінького грибочка.

— Звідки ж тут узялися ямки від грибів? — дивувався мисливець Пінскер. — Неначе хтось щойно повибирав боровики.

— Менше балакай! — гнівався пан князь і постукував паличкою по деревцях. — Шукай іще!

У Пінскера вже заболіли коліна, та й князь незабаром ледве тяг ноги.

— Глянь, Пінскере, іще під тим дубком.

Мисливець підбіг до молодого дубочка, сягнув рукою під гілля і раптом — фррр! Звідти вилетів зяблик. Лишилося на землі гніздечко, а в ньому шість маленьких яєчок. Мисливець ні в сих ні в тих дивився на яєчка, але пан князь ступив просто до гнізда, повибирав яєчка одне за одним на долоню, глянув на них у лорнет, кивнув головою і защебетав по-французьки:

— Шарман, делісьє, [3] о-ля-ля!

3

Любо, чудово! (фр.)

— Яке ще там о-ля-ля? — пролунав раптом незнайомий голос. — Ніяке не о-ля-ля, а звичайна князівська сваволя! Пташка злякалась і вже не повернеться до гнізда, а яєчка прохолонуть, і в них загинуть шестеро пташенят.

Князь аж сіпнувся з несподіванки. Обернувся — за ним розбійник Румцайс, а в руках у нього повно білих грибів. Тут князь і пригадав, як йому Гумпал скаржився.

— Про зяблика ти турбуєшся, — уїдливо мовив він, — а красти мої білі гриби тобі не соромно! Схопити Румцайса й кинути в тюрму! — вигукнув він люто.