Повiя
Шрифт:
– Так чого ж?
– спитався Предсiдатель.
– Готовтесь.
– То ви согласнi? Я i Лошакова запрохував. Попросiть iще й ви вiд себе. Кажiть тiльки, що це вiд земства честь.
– Гаразд, гаразд! Да ви просто генiальна голова, - скрикнув Предсiдатель.
– Була колись, - одказав Колiсник.
– А тепер, що дедалi, все дурнiша робиться.
Вiд предсiдателя знову махнув Колiсник до членiв. Там уже просто сказав, що Предсiдатель велiв йому зготовити обiд для Лошакова i запрохував на той обiд.
Вiд них поїхав до лавок справитися
– Навiщо?
– Дворянство дає обiд Лошакову. На обiд усе.
– А коли той обiд?
– У суботу.
А Колiсниковi того тiльки й треба. Вiн тiльки вийшов вiд Лошакова, то зараз почав думати, коли б краще той обiд готувати. "Тепер четвер ще, - думав Колiсник, - п'ятниця… у суботу обiд дворянський. Ну, а в недiлю i наш… Поспiль один за другим. Гаразд. Iде".
I Колiсник теж немалу хуру наробив заказiв. Звiдтiм вiн поїхав по вина, брав щонайдорожчi, шонайстарiшi i горiлки усякої як двойної i аглицької, адмiральської, желiзнодорожної, у пляшках i ведмедях, у кухликах i графинах, рому, коньяку… "Затоплю бiсових синiв, - думав вiн, вичитуючи чималий список усякого трунку.
– Це на те й вийде: карай свого ворога хлiбом-сiллю". I вiн почув, якась завина ухопила його за серце вiд тих згадок, якась пекуча згага запекла. Йому шкода стало грошей, що вiн тратить оце. "Подумай тiльки - триста карбованцiв, а дай, боже, щоб була половина. А що ж, як обдурить бiсiв пан, не приїде? Краще не думати, нехай йому! Уже ж зав'язалося - чимсь треба розв'язувати".
I вiн мерщiй повернув коня вiд лавки. Ще не мало йому приходилося у той день бiгати. До хлiбника, до рiзникiв, повара найняти та й не абиякого, а такого, що знає усi панськi витребеньки. Трохи не до вечора ганяв Колiсник по городу, а смуток все дедалi обгортав та обгортав його.
– Де ее так довго забарився, папаша?
– стрiла його Христя на порозi, так пишно розряджена у новий одяг: бiлi рукава сорочки, хороше вицяцькуванi квiтками, червоно-гаряча спiдниця як не займеться, одна корсетка з дорогого оксамиту не горiла, та й на тiй, спускаючись з шиї, густо послалися золотi дукачi i рiзних кольорiв намисто. Заквiтчана квiтками пополам з хрещатим барвiнком, бiлолиця, рум'яна, вона так привiтно виглядала своїми чорними очима, що й кам'яне серце трiпнулося б, уздрiвши таку красуню. А хiба ж воно у Колiсника скам'янiло?
Уздрiвши її, вiн аж струснувся. Де й дiвся його недавнiй смуток, ув очах зажеврiли iскорки одради, похмуре лице освiтила легенька усмiшка.
– Та, та, та… он як моя доня нарядилася, - засмiявся вiн швидко та весело.
– А я, як дурний, бiгаю по всiх усюдах та морю мою донечку голодом.
– I, пiдiйшовши, вiн смачно цмокнувся з Христею.
– Де був? Кажи, де був? До других бiгав? Кращих шукав?
– в'ючись хмелиною кругом його i усмiхаючись рожевою квiточкою, допитувалася вона його.
–
– Нащо? Краще б ти донi хатку купив. Невеличку хатку з садочком. I твоя доня, як мала пташка канареечка, сидiла б там та пiсень щебетала, ждучи свого батенька сивенького.
– А справдi?
– подумав вiн.
– Куплю, куплю, тiльки не зараз. Дай трошки хоч дух перевести. Зажали твого батенька. Ось готуйся на бенкет. Незабаром бенкет буде.
– Який бенкет?
Колiсник розказав усе Христi. Потiм, граючи очима, почав:
– Ти у мене гарна доня, слухняна, послухаєш мене. Лошаков той великий пан - багато зможе i давно чортом на мене дивиться. От, як буде вiн, перетягни його на мою руч. Перетягнеш - штучну тобi хатину куплю, i не З одним, а аж з двома садками.
– Руку!
– скрикнула вона, випрямляючись на увесь рiст. Очi її грали, лице усмiхалося, з хвилини на хвилину вона робилась все краща та краща, мов пишалася: дивися, мов, любуйся… є такий у свiтi чоловiк, котрий устояв би проти моєї красної вроди?.. Хiба твiй Лошаков вистоє?
У недiлю коло Колiсникової квартири, знай, спинялися карети, коляски та фаетони, з їх виходило усяке панство i прямiсiнько простувало у параднi дверi, перед котрими (досi ще не видане диво у городi) стояв страшного росту швейцар iз здоровенною булавою, у парчевому картузi, в каптанi, облямованiм Золотим позументом. Перед кожним ухожим вiн витягався у струну, щось вихитував булавою - тобто честь робив, i пропускав у розчиненi дверi. Народу Зiбралося на те диво подивитися - уся вулиця з обох бокiв запруджене людем, так що пройти трудно.
– Побий тебе сила божа! Що то вiн виробляє?
– дивувалися робочi, дивлячись на тi затiйливi вимахи швейцарової булави.
– Помаха, помаха пiд носом, та тодi й пускає.
– То вiн дає: понюхай, мов, чим пахне!
– вiдказав хтось, i чимала купа пiдняла регiт.
– От церемонiя, так так. Це не по-нашому. Так тiльки у Москвi буває. От i пiди з Колiсником. Первий вiн чоловiк на увесь город, - казали заможнi хазяїни-ремiсники, вийшовши назнарошно подивитися на церемонiю.
– Ну, якого ви бiсового сина зiбралися сюди, очi повитрiщали?
– почули вони у розчинене вiкно Колiсникової квартири.
– Iдiть собi, поти не порозганяли.
– Сам каже. Сам. Бачили? Бачили? Червонопикий та сердитий який.
– Хто сам?
– Та вже не хто - Колiсник.
– Еге. А давно ти рибою та дохлим м'ясом баришував?
– Пiди ж ти. Забулося. Начальство, бач.
– А знаєте що? Щоб не було напастi якої, краще розiйтись. Чого ми будемо дивитися, як пани дурiють.
– Коли тобi не хочеться, то йди. А ми хоч раз на вiку побачимо на панський бенкет.
– Побачите, поти очi заплюють.
– Та вже ж.
Декiлька пiшло, а на їх мiсце присунуло ще бiльше. Народ запрудив усю вулицю - проїхати з трудом можна.