Повiя

Мирний Панас

–  Ай досi ще вас згадують панянки та молодi панiйки, - додає Рубець.

–  Згадують?
– переспросив Проценко.
– Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.

Тiльки що налив чарки, як прислужник приносе i страву. Злiз з печi. вона так приязно пахла, лоскотала в ротi, будила ще бiльший смак.

–  А вино?
– спитав Проценко.

–  Сейчас, - заметався прислужник.

–  А после вина чай. Слышишь? И бутылку рому хорошего.

–  Слушаюсь, - i побiг.

–  Так вип'ємо за здоров'я тих, кого колись ми любили i хто нас любив!
– пiднiмаючи

чарку, мовив Проценко, зiтхнувши.

Книш цокнувся. Цокнувся i Рубець. Випили. Пiсля четвертої загорiли навiть очi, i краска виступила i на злiнованому Рубцевому обличчi.

–  Чого в молодi годи не случається?
– склонившись, мовив вiн.
– Я пам'ятаю, як у свою крiпачку, дiвчина така була, так улюбився, що задумував женитись, так покiйник панотець як дав доброго прочухана, то й любов пройшла.

–  А я? я?
– гукнув Проценко.
– Це ж на ваших очах. Пам'ятаєте Христю? Я ж задумував був з нею гражданським браком зажити. Може, коли б зажив, то потiм i женився б. А тепер… де вона? Що вона?

–  Отак i пропала. Ще як розщитав я її, то чутно було, що вона в городi проживала в Довбнi. Довбнина ж жiнка така повiя, як i вона, та ще й заклята. На перших порах ото i приют у себе дала. Так Довбня, побачивши, що показнiша вiд жiнки, почав був моститься. То Довбниха помiтила i прогнала з двору. Потiм, кажуть, i в покiйника копитана з тиждень проживала: той таки, як воєнний, любив перебирати. А потiм, либонь, копитан жидам її передав, та пiсля того i слух об їй пропав. Так не знать де й дiлася. А шкода, добра була робiтниця, добра, грiх слова сказати!
– пожалiв Рубець.

–  Да, она была даровитая. Очень даровитая, - подумавши, мовив Проценко.
– Куда даровитее этой попадьки. Как ее? Наталия… Наталия… взбалмошное существо!

–  Царство небесне їй!
– повiдав Рубець.
– Отруїлася. I пiп пiшов у ченцi. Вони таки чуднi обоє були.

–  Взбалмошное существо!
– одно мовив Проценко.

–  Тодi у городi всi казали, що через вас, - додав Книш.

–  Может быть. Может. Чем же я виноват? Вольно человеку дурь в голову заколотить. Вечной любви желала… Глупая! Как будто может быть вечная любовь?

I Книш, i Рубець зареготалися, а Проценко, засовавшись i зачухавши потилицю, сказав:

–  Уже менi сi баби! Ну, баби… Прислужник принiс чай, вино i ром.

–  Ах, это хорошо!
– мовив Проценко i присунув до себе стакан. Прийнялись за чай. Книш i Рубець пiдлили рому для прохолоди, а Проценко ждав, поти простигне. Вiн часто схоплювався з мiсця, зачинав ходити по халабудцi, виходив у садок, знову уходив. Лапнеться за стакан - гарячий, знову пiде, а через хвилину вертається. Видно, що його то ганяло: або ж горiлка марудила, або розмова про давне не давала спокою. Молоде лице його почервонiло, очi потускнiли, вiн часто скидав своє пенсне, протирав i знову чiпляв на нiс.

–  Григорiй Петрович! Здрзстуйте!
– хтось голосно i жирно привiтався до його, коли вiн знову вийшов був проходитись.
– Ви самi? Що ви тут сновигаєте?

–  Нет, я с компанией. Ах, кстати. Ви бажаєте земляка бачить?

–  Аякже! темляки та щоб не бажав. Хто вiн?

Де вiн?
– замовив той же голос, так знайомий Рубцевi, а проте незвiсно чий.

Тiльки що мав був Рубець поспитати у Книша, хто такий, як на порозi халабудки появився Проценко, ведучи за руку здоровенного ситого чоловiка з червоним, як жар, лицем, блискучими очима i чорними усами. Рубець зразу пiзнав Колiсника. Той i голос, дзвiнкий та гудючий, такий i на зрiст високий та бравий. Тiльки наряджений iнакше. То було у довгiй суконнiй каптанинi, а тепер у короткополому сертуку, штани не синi китаєвi в чоботях, а рябi якiсь на випуск, чобiтки невеличкi, скрипучi, сорочка була з воротничками, на шиї золотий ланцюг вiд дзигарiв телiпається, на руках золотi перснi дорогими камiнцями грають.

–  Антон Петрович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим!-гукав Колiсник, прискакуючи до Рубця, i полiз цiлуватися.

–  Бач, де вони примостилися! Зiбрались утрьох земляки собi та й… чайок попивають. Добре. От добре. Вип'ю i я з вами чарочку ромку.

–  Костянтин Петрович! А може, чайку?
– попитав Проценко.

–  Нi. Чай сушить. Я от сього дива. Се по нашiй частi. А то i в земствi кажуть, що я мужик. Так уже мужиком i буду. Будьмо здоровi.
– I вiн зразу перехилив чарку.

–  Ну, як же ви поживаете?
– запитав вiн у Рубця.
– Чув, службу перемiнили, по земству пiшли. По-моєму. Добре, їй-богу, добре. Клопiтна тiльки служба. Нiколи i на мiсцi не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця. Туди мiсток бiжи строїти, туди греблю гатити. Страх дiла! I в городi покiйно не посидиш. Воно як пани - всюди пани. Он i мої товаришi - вибрали собi панське дiло - сидять та пишуть, а ти, Колiсниче, котися. Куди стрiло, туди й брiло! Оце перед собранiєм тiльки й спочинеш. А там - гайда! З повозки i не злазиш.

–  Одначе вам, Костянтин Петрович, повозка у прок iде, iч, як роздобрiли, - усмiхнувся Книш.

–  Та гаразд, що я такий удався. А будь я сухий, не могучий? Калюка, дощ, лиха година, а ти мчишся. Дiло не стоїть. Ох! I забув попитатися, - повернувся вiн до Проценка.
– Бачили диво?

–  Яке диво?
– спитався той, присмоктуючи холодний чай.

–  Як яке диво?
– скрикнув Колiсник.
– Арф'янок! Ну й Штемберг! От вражий жид! От арф'янки - так так! Повногрудi - от! Куценькi платтячка - так! нiжки - такi, позатягуванi у блакитнi чулочки. А личка - одно рожа, друге лiлiя. Зроду-вiку не бачив кращого нiчого. А найпаче одна - Наташка. Як там у казках кажуть: на лобi мiсяць, на потилицi звiзда?

–  Ну, вже й пiшов розписувати!
– знову увернув Книш.

–  Е, це вже по його частi!
– додав i Проценко.

–  Не вiрите? От побачите. Незабаром почнуть спiвати. Побачите.

Книш i Проценко почали реготатися, який Колiсник охочий до дiвчат.

–  Було колись - кожна руба становись! А тепер що? Нiкчемний став. От так ще побазiкати, полюбуватися, а до дiла - нi к бiсу!
– одмагався Колiсник, наливаючи знову чарку рому.

У садку тим часом народ зашумiв, всi пустилися до вокзалу. Хтось гукнув: "Зараз будуть спiвати! Зараз!"