Повiя

Мирний Панас

–  Ох-хо-хо, - якось натрапивши хвилину, коли умовк Колiсник, зiтхнув Проценко.
– Ось незабаром i собранiе.

–  Начхати на його!
– крикнув Колiсник.
– Хочете, я вам звiрка покажу?

–  Якого звiрка?

–  Самого як е заморського. Ходiмо.

I вiн, забравши пiд руки Проценка i Рубця, потяг їх за собою.

Не сама ж я йду,

А ведуть мене…

Приспiвуючи, iшов Колiсник коридором. Ось вiн пхнув однi дверi, котрi З грюком розчинилися до п'ятки, далi другi i одним махом упхнув Проценка i Рубця у невеличку хатину. Сонце, прокравшись крiзь густу листву золотими вiхтями, розстелилося на стiнах, по долiвцi. Ясна довга стяга трiпалася над пом'ятою кроваттю, полог над котрою

був вiдкинутий. Постiль зiм'ята, а на постелi в одних сорочках лежали Лошаков i Христя. Вiн гостро дивився на незнайомих, а вона, пригорнувшись до Лошакова, лукаво зорила своїми ясними очима.

–  Что вам? Чего вы?
– гукнув Лошаков, дивлячись, що увiйшовшi, мов укопанi, стояли у порога.

Вiд Лошакового крику вони були подалися назад до дверей. Дверi зачиненi, i хтось їх придержував. Проценко постукав.

–  А що, бачили? Вiдчиняти дверi?
– сказав Колiсник. Очi його стрiлися З гострим поглядом Лошакова.

–  Ох, вибачте, ваше превосходительство! Це ми прийшли подивитися, чи вам добре спати. Це мої хорошi знайомi, земляки, не бiйтеся нiчого, - додавав вiн, указуючи на Проценка i Рубця, котрi, мов зайцi, метнулися чимдуж у розчиненi дверi.
– Вибачте, бога ради!
– уклонившись, сказав вiн, виходячи i зачиняючи за собою дверi.

–  А шо, бачили звiра?- спитав Колiсник.

–  Ох! Костянтин Петрович, Костянтин Петрович! Грiха ти не боїшся, - казав, хитаючи головою, Рубець.

–  Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…

–  А то що за звiрок з ясними очима?
– перебив його Проценко.

–  Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.

–  А Лошаков сей бiдовий!
– одно дивується Рубець.
– Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.

–  А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.

–  Та я не те. Я не того, - правувався Рубець.
– А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.

–  Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.

–  Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.

–  I там люди!
– одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: - Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура!
– i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.

–  Та хто то така?
– допитувався Проценко.

–  Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав!
– скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.

–  Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук!
– посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"

–  Чого, папаша?
– одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.

–  Ходи до мене! Ходи, моя дитино!
– знову гукнув на всю хату Колiсник.

–  Чого, папаша?
– обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.

–  Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її?
– повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.

I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.

На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти й знай!

–  Та то брехня!
– не вiрили другi.
– Лошаков давно

на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.

Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.

Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.

–  А що, покурили?
– спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.

Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.

IV

Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височеннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.

Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.

Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.