Повiя
Шрифт:
– Так ви такий?
– спитала його, усмiхаючись.
– Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?
Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.
– Бачила?
– спитав.
Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.
– Умора - не панич!
– зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.
– О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.
–
– Кого?
– спитала Пистина Iванiвна.
– Тобi краще знати, кого!
– одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.
– Вигадай ще що!..
– позiхнувши, промовила вона.
Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.
А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
– Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, - наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
– I ти б такого покохала?
– допитується молодого - охриплий…
– От, уже б i покохала!
– з докором дзвоне молодий.
– Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося?
– гуде охриплий…
– Ще й як закльовує!..
– i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.
– Дома?
– спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
– А де ж, як не дома?
– непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом.
– До вас мала посилати!
– додала ще товще.
Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:
– Нема дома! Нема дома!
– А де ж бариня?
– жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
– Господи! I не грiх вам?..
– почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.
– Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, - почав Проценко.
– Я до вас привiв мого доброго знакомого - Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.
– Я рада… - займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi руку.
– Той чорт, що в буряки кришать, - жартував Довбня, здавлюючи її
– А отець Миколай дома?
– спитав Проценко, шукаючи очима мiсця, де б сiсти.
Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
– Отця Миколая запрошено на хрестини, - одказала вона i мерщiй кинулася в другу хату за стульцем.
Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi об'їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя Миколаївна з стульцем.
– Це ви менi несете?
– зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки.
– Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й уха почервонiли - не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на ногу, кинулася до самовару.
– Дивися -ноги одтопчеш!
– скрикнув Довбня.
– Хiба в мене є там очi?
– одказала непривiтно, беручи самовар.
– Педоре!
– гукнула попадя.
– Куди ти самовар береш?
– Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, - суворо одказала попадi.
– Педоре!
– стукнувши ногою, скрикнула попадя.
– Скiльки разiв я тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!
– А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться - я ще й винна!
– правувалась Педоря.
– Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся до мене!.. Господи!
– пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром.
– Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у нас… Отже держить!
– Держить?
– одгукнулась Педоря.
– Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!
– Та замовч, Христа ради!
– попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.
– Та чому ви її справдi не розщитаете?
– увернув Проценко.
– Ну, скажiть же йому!
– одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.
– їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував!
– додав Довбня.
– От ще!
– промовив Проценко.
– Атож!
– свiркнувши очима, скрикнув Довбня.
– Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.
– Оце який ви страшний та сердитий!
– скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.