Повiя

Мирний Панас

–  Дурна голова!
– мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя - нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.

–  Чи Мар'я дома?
– донiсся голос панiв.

–  Дома, - одказала Христя.

–  Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар'ю наче хто кинув

грячого приску!

–  Бiси його батьковi!
– гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi.
– У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити - йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других - коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас - слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач!
– торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.

"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.

Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.

–  Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, - приказала Пистипа Iванiвна.

Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ - повну корзину; принесла та так i кинула додолу!

–  Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять - носи! Аж руки потерпли!
– скрикнула вона i почала розмахувати руками.

Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.

–  Вимий стакани, - порядкує панi.

Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

–  Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, - додав. Панi тiльки зiтхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…

–  Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася?
– роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк!
– на кухонних дверях стоїть панич. Його голова

й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.

–  Нiчого й журитись, коли рук не чуєш!
– суворо вiдказала Мар'я.

–  Чого ж се?

–  Он яку хуру теребила на собi!
– вказала Мар'я на корзину.

–  Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого?
– пита, граючи очима, панич.

Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.

–  Ну, вже й ви!
– одказала вона, зiтхнувши.
– Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.

–  О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.

–  Он кого просiть!
– кивнула вона головою на Христю.

–  А се що за вечiрня пташка?
– пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", - подумала Христя i ще дужче почервонiла.

–  Дiвчина! Не бачили?
– одказала Мар'я.

–  Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице - голова горить-палає.

–  А гарна?
– пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.

Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.

–  Оце вже й закохались?
– смiється Мар'я.

–  То вже i закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує - його мову, дивиться у землю - баче його яснi очi.

–  Чи Григорiй Петрович устав?
– пита панi.

–  Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, - одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.

–  То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.

Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'ею, i Мар'я весела: смiється, щебече.

–  Пани просять чаю пити, - сказала, засоромившись, Христя.

–  Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!

–  З якої речi?
– гукнула Мар'я.
– Коли вона вам подобалася, то хай i дає.

–  Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.

–  Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!

Панич похитав головою.

–  Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино!
– гукнув вiн.
– Як твоє святе ймення?

Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.

–  Як тебе зовуть?
– знову допитується вiн.

–  Не кажи-и!
– скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.

–  Христина, - провiв вiн.
– А батька? Христя мовчала.

–  Батька, питаю?