Повiя

Мирний Панас

–  У Загнибiди!
– випалив Рубець.

–  Та-та-та… - затарабанив Колiсник.
– Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?

–  Христею, - одказав хазяїн.
– Як сказала вона менi - у Загнибiди, то я й задумався, - почав вiн далi.

–  То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, - перебив його Книш.
– Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.

–  Отож i менi страшно стало, - хвалиться Рубець.
– Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї - щось не вiриться, щоб така давила. "Ти, -

питаю, - коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та".
– "Оце, - каже, - пiсля смертi хазяйки одiйшла".
– "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" - питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" - "Та як же, - каже, - через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, - зараз i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна…"

–  Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, - перебив Книш.

–  Та постiйте ж бо, - одказав хазяїн.
– Подумав ото: "Коли б була винувата - не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд".
– "То наймiть, зробiть милость", - просить сама. Привiв я її додому, а сам - до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.

–  А дорого?
– спитався Книш.

–  Десять рублiв, на моїй одежi.

–  Талан!
– скрикнув Колiсник.

–  Питаю її: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу - десять буде? "Буде", - одказує. На тому i порiшили.

–  Дурна селянка!
– смiється Колiсник.

–  Та якщо така вона й далi буде, - повiдав Рубець, - то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

–  То ще - поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе - почне, як i всi, бiгати, - увернув Книш.

–  Правда ваша, правда, - каже Колiсник.
– У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями - зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!

–  Що москалi - то москалi, - умiшався Рубець, - а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм - не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, - так зразу i присне, так i палахне вгору!

–  Городська, городська, - мовив Колiсник.
– Се вже коли городським миром помажеться - пиши пропало!

Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами - i розмова стихла.

–  Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку?
– спитався Колiсник, коли Христя вийшла.

–  За що? Хто ж його знає, за що, - повiдав Книш.
– Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись

та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…

–  Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю - завзятий!
– толкувався Колiсник.

–  Да о чем мы толкуем?
– гукнув Селезньов.
– Играть-то будем или нет?
– випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.

–  Зараз! зараз!
– замовив той.
– Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i - катай-валяй!

–  Да мне все равно. Кого ж четвертым?

–  Хто четвертим?
– пита хазяїн.
– Нема четвертого.

–  А ваш квартирант?
– спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.

–  Не гра?

–  Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, - одказав Рубець.
– А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.

–  Що ж вiн робе?
– спитав Книш.

–  Пише щось, читає…

–  Дурак, видно!
– рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.

–  Само собою - дурак!
– доводе Селезньов.
– Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть - да!.. За барышнями ухаживает?

–  I не дума, - одказав Рубець.
– Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки й виходу у його, що служба.

–  Ну, дурак и есть!

–  А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого, - каже Колiсник.

–  Та вiн-то не дурний. Начитаний - по-книжному так i гвоздить!
– правує Рубець.

–  Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать - давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.

–  Ну?
– гукнули разом Рубець i Книш.

–  Да-а. Там такого наплел - страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие - возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать - кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!

–  Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, - одгадував Антон Петрович.

–  Нет, - заспокоїв Селезньов.
– Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты?
– гукнув Селезньов.

–  Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.

–  Столик у садок, у бесiдку, - порядкував Антон Петрович.
– Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик - водочку, закусочку.

–  Прощавайте ж, Антон Петрович, - уставши, прощався Колiсник.

–  Прощайте.

–  То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.

–  Не знаю. Кажу ж - як голова, - одказав, угинаючись.