Постріл
Шрифт:
Він замовк, чекаючи відповіді. Василь Іванович важко дивився на нього й по якомусь часі сказав:
— Ніякого Шаринця не знаю, ні про якого інженера не чув. Що за каламуть ти тут розводиш?
Брутальна відповідь. Але на іншу Валентин Валентинович і не сподівався. Підводячись, він проказав:
— Ну що ж, у такому разі вибачте за турботи. Бувайте здорові!
Він рушив до дверей, але Василь Іванович зупинив його:
— Навроцький!
Порушили умову, взяли
Він знову опустився на табуретку, на його обличчі сяяла чарівна посмішка.
— Ми, виявляється, знайомі.
— Як вагончики, відвантажуються? — запитав Василь Іванович.
— Відвантажуються, транспорт у нас поступово налагоджують. Але який тісний світ! Тепер пригадую, мені ваше лице знайоме, десь я вас бачив — нібито на перегонах; там буває багато людей, але вас я запам'ятав, і знаєте чому?
Навроцький зробив паузу. Лице Василя Івановича було непроникне.
— Я вам скажу чому, — вів далі Валентин Валентинович. — Ви дуже схожі на одну людину. Так, так, буває ж така подібність, дивовижно! Ця людина дістала п'ять років. П'ять років суворої ізоляції! І уявіть собі, зумів утекти. Сувора ізоляція, а він утік. Сміливець! Я схиляюсь перед ним. Досі не можуть знайти.
— Знайдуть.
— Чому? — заперечив Навроцький. — Можуть і не знайти. Як свідчить прислів'я: не май і сто рублів, та май одного друга.
— У нас кажуть інакше: май сто рублів, матимеш сто друзів.
— Можна й так, — погодився Валентин Валентинович. — Головне, завжди, за будь-яких обставин, бути правдивим із своїми друзями. А молодий чоловік Шаринець когось обманув. Маю за честь кланятися. — На дверях він обернувся — До речі, мало не забув. Документи вбитого інженера Шаринець продав одній людині за два червінці. Просив додати п'ятірку, але йому відмовили. Це деталь, подробиці. Маю честь!
45
Правилка була коротка.
Шаринець з'явився в заднє приміщення пивниці.
За столом грали в карти Василь Іванович, Сіренький, Жоржик і ще один — Кукольник.
Вони грали, не звертаючи уваги на Шаринця, що ввійшов. Шаринець закляк. Василь Іванович його викликав, і він чекав, не сміючи ні сісти, ні нагадати про себе. Василь Іванович бачить його — отже, треба чекати.
Він терпляче чекав біля дверей, переступаючи з ноги на ногу, чекав, коли скінчиться банкування. Банкував Жоржик. Банк довго не стукав…
Нарешті Сіренький зірвав Жоржикове банкування.
Шаринець
— Кликали, Василю Івановичу? — боязко запитав Шаринець.
Василь Іванович не глянув на нього, коротко кинув:
— Чекай!
Василь Іванович банкував хвилин, напевно, п'ятнадцять. Виграв. Віддав карти Жоржикові, зібрав зі стола виграш, відрахував, що лишає на столі, і вже після цього, все ще не дивлячись на Шаринця, спитав:
— Ну, хто тебе навів на квартиру інженера?
Жоржик тасував колоду, але не здавав, чекав на відповідь Шаринця. Сіренький і Кукольник так само чекали.
Шаринець збагнув: над ним вершиться суд, правилка, і розправа буде нещадна. І він знетямлено пробелькотів:
— Дівчисько навело.
— Яке дівчисько?
— Білка… Білкою звати…
— Як навела?
— Сказала, всі на дачу їдуть, один Фургон, їхнє хлопчисько, вдома залишається.
— А чого інженер не поїхав?
— Таж він поїхав, поїхав він…
— Не горлань! — урвав його Василь Іванович. — Тихо говори!
— Поїхав він, — квапливо зашепотів Шаринець, — я сам бачив, як сідали в поїзд дружина, Людка… Я на вокзал за ними їздив, Ярославський вокзал, сам бачив, як сідали в поїзд… І діждався, коли поїзд пішов. Потім приїхав на Арбат, кажу Сіренькому — поїхали. Ми з ним і пішли, правда, Сірий? Адже правда? Адже я їздив на вокзал? Га? Скажи!
Сіренький мовчав. Жоржик тасував колоду.
— А як же він опинився вдома, якщо поїхав? — Запитав Василь Іванович.
— Не знаю, не знаю, ось вам хрест, не знаю, тільки поїхав він, поїхав… — бурмотів Шаринець. — От не зійти мені з цього місця…
Він говорив правду: їздив за Зиміними, сам бачив, як сідали у вагон, дочекався відправлення поїзда.
— Брешеш ти все, — сказав Василь Іванович. — Якби поїхав інженер, його не було б дома.
— Правда, правда! — твердив Шаринець. — Поїхав він, поїхав!
Він благально дивився на всіх, але бачив понурі, застиглі, суворі обличчя.
— Поїхав він, — знову заговорив Шаринець, — тільки, кажуть, повернувся.
— Хто каже?
— У будинку розповідали, мешканці. В поїзді згадав, що забув документ, і вернувся. І Фургон, їхній хлопчик, і Людка, дочка, і дружина — всі кажуть: згадав про документ і вернувся.
— Може, й правда вернувся, — задумливо проказав Василь Іванович.
— Ну, звичайно, вернувся, — забурмотів Шаринець. — І Фургон розповідав: слідчий навіть питав, чого повернувся батько? Хіба ж я міг знати?