Постріл

Рыбаков Анатолий Наумович

— Правильно, вернувся він, з Лосиноостровської, — задумливо проказав Василь Іванович.

— Ну от, — зраділо забурмотів Шаринець, — хіба ж би я став… Хіба ж би я пішов, якби знав, що він удома. Поїхав він, сам бачив…

— А портфель хто взяв?!

І знову жах охопив Шаринця, збагнув: головне тільки починається.

— Вітька… Вітька взяв…

— А хто Вітьку навів?

— Не знаю… Не знаю… Білка, мабуть…

— А документи з портфеля кому Вітька продав?

— Не знаю… Не знаю… — бурмотів Шаринець, втягуючи голову в плечі.

— За два червінці кому

Вітька документи продав? П'ятірку додати в кого Вітька просив?

Шаринець упав на підлогу, припав до ніг Василя Івановича, затіпався в істериці:

— Простіть, простіть, не вбивайте…

Василь Іванович відштовхнув його чоботом:

— Викладай!

— Чоловік один попросив, — схлипуючи, почав Шаринець.

— Соплі підбери!

Шаринець шморгнув носом.

— Чоловік ключі дав…

— Що за чоловік?

— У нашому будинку живе… Валентином Валентиновичем звати… Навроцький — на прізвище…

— Куди портфель подів?

— Вітьці на горище підкинув… Він звелів, Валентинич…

— Нам чому не розказав?

— Думав… Діло вірне, думав…

— Нас навіщо підвів?

Шаринець знову поповз по підлозі, припав до ніг Василя Івановича.

— Простіть… простіть… не думав… не знав… не вбивайте!

— Встань!

Шаринець ще дужче обхопив його ноги, боявся відірватися од них, ніби в тому, що тримається за ноги Василя Івановича, вбачав свій порятунок.

Кукольник і Жоржик відтягли Шаринця, підняли, але не випускали з рук — Шаринець падав на підлогу, чи то навмисне, чи не міг стояти на ногах від розпачу.

— Тож слухай, — проказав Василь Іванович. — Завтра підеш у Рахмановський провулок, на біржу праці, станеш на облік. Працюватимеш, куди пошлють, Од роботи не смій відмовлятися. І гривеника ніде не посмій взяти, зрозумів? Щоб жодної справи не було за тобою. Не ходи ні на ринок, ні сюди, в «Гротеск», не з'являйся. Настане час, сам покличу. Якщо заберуть тебе по цій справі, все звалюй на Вітьку, зрозумів?

Шаринець слухав його з роззявленим ротом, не ймучи віри, що йому залишають життя.

— Дійшло до тебе чи ні?

— Дійшло, дійшло, усе втямив… — вичавив із себе Шаринець.

Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.

— А ти, гусак! Розсівся!

Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.

— Цей — шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?

Сіренький мовчав.

— Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.

Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:

— Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?

— Зрозумів, зрозумів, — белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.

Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.

— А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?

— Усе зрозумів…

— Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! — Василь Іванович кивнув на двері: — Ідіть!

Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до

лісу — повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.

Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.

— Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.

Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така бабцяу Василя Івановича, але не був жодного разу, не бачив, а зараз ось послали. Може, тепер його у фартіцери візьмуть, куди від нього подінуться, — при ньому, на його очах Сіренький застрелив інженера. А куди було Сіренькому? Інженер прямо на них ішов, якби Сіренький не вбив його, він би весь будинок здибив! Інженер дужий, високий, ухопився б — не відчепишся… Довелося Сіренькому застрелити його… Цікаво, звідки Василь Іванович дізнався, що він одержав два червінці і просив ще п'ятірку? Він, Шаринець, начебто нікому не розповідав; виходить, Валентинович розповів, мало не під смерть його підвів, спекулянт проклятий… Гаразд, настане час — розрахуємося з ним!

Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.

— Ходімо! — і показав стежку.

Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.

Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.

— Шаринець!

Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.

Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.

46

Цих подробиць Валентин Валентинович не знав.

Він розумів, що Шаринця вб'ють, ішов на це, з'явившись у «Гротеск», і не жалів: убивць не жаліють. Взагалі він не проти смертної кари, але застосовувати її треба лише в одному випадку — до вбивць. Шаринець — убивця, вбив ні в чому не винного Зиміна і дістав по заслузі.

Проте він аж ніяк не сподівався, що Василя Івановича так швидко заарештують. Як Московський карний розшук вийшов на нього? Незграбно діяв? Не та людина? Випадковий збіг, розшукали як утікача — теж не віриться.

Чи видасть його Василь Іванович? Який сенс? Усе зроблено чужими руками, нічого на себе Василь Іванович не візьме, все заперечуватиме.

Небезпечний Юра, може пробовкнутися про ключі. Це вже серйозно: взяти ключі від квартири, де вчинено спершу крадіжку, потім убивство. Можливо, Юра вже пробовкнувся. Клянеться, що ні, — гріш ціна його клятвам. Закінчений маленький негідник, батька продасть. Аморальна молодь!..

Геть-чисто всі обманули — Шаринець, Юра, люди, що вивели його на Василя Івановича, сам Василь Іванович, що так безглуздо сів у в'язницю.