Постріл
Шрифт:
Вузькими металевими сходами з залізним поруччям вони спустилися у двір.
— Андрій? Малюк? У компанії? Може, він грає в компанію?
— Я сказав вам про це тому, що вважаю це досить серйозним.
— І що за компанія? Розкажіть, Мишо.
— У нас у дворі… Андрій, ще два хлопчики, дівчинка Білка, про яку я вас просив, ватажок — Вітька Буров, живе також у нашому будинку.
— Дружина говорить, що Вітька знущався з Андрія, бив його, мало не зарізав, якби ви не втрутилися тоді.
— Він його, певна річ, не мав наміру зарізати.
Вони прямували до прохідної, їх обганяли робітниці, котрі закінчили зміну.
— Я весь день на роботі, Андрієм займається мати, — сказав Микола Львович, — але я, звісно, вживу заходів… Так дивно — Андрій у злодійській компанії. Дякую, що ви попередили мене, я вам дуже вдячний… Який скритний, дурник, удома — анітелень… Та коли вже йдеться про мою сім'ю, то в мене до вас ще одне запитання: що скоїлось у Люди в школі?
— У Люди в школі?.. Здається, нічого, в усякому разі я нічого не знаю.
— Щось трапилось. Після вашої живої газети вона прийшла додому сама не своя. Плакала.
— Дивно, — пробурмотів Миша, — а там гучніше за всіх сміялася.
— Це робить їй честь, — сказав Микола Львович. — Удома вона не сміялася, та й тепер не сміється. Я прекрасно розумію: і справедливу критику важко сприймати спокійно, а несправедливу? Та ще й публічну, зі сцени, і, мабуть, досить окарикатурену… У вашій школі немає упереджень проти дітей з інтелігентних родин?
— Ні, ми нікого не поділяємо за соціальною ознакою. В тій же живій газеті протягли і дітей робітників — Генку Петрова, наприклад, того ж Вітьку Бурова. Люда даремно образилася. Там про неї проспівали дуже безневинні куплети. Я не пам'ятаю тексту, щось у стилі оперети.
— Отже, моя дочка не шанувальниця цього жанру. Дякую вам. Не хотілося б, щоб Люда дізналася про нашу розмову, вона буде невдоволена моїм втручанням.
— Я їй нічого не скажу, — пообіцяв Миша. Спалах гніву минув, йому чогось стало жаль Зиміна.
— Спасибі, дякую. Про ту дівчинку, вашу підопічну, я переговорю з директором.
Зимін поклонився Миші, рушив у прохідну, але його гукнули:
— Миколо Львовичу!
До прохідної поспішав Красавцев, подав Зиміну папку:
— Документи по браку, Миколо Львовичу, ви просили.
— Документи? Зараз? — здивувався Зимін. — Я ж іду додому.
— Тільки-тільки закінчили, — пояснив Красавцев. — Добирали документи, як ви дали вказівку. Несу — бачу, ви йдете. Назад нести? В мене у відділі працівники вже розійшлися.
Микола Львович поклав папку в портфель:
— Гаразд, завтра неділя, я їх подивлюся вдома.
Зимін явно не хотів брати документи. Красавцев не хотів повертатися у відділ. Зимін узяв документи неохоче. Миша подумав, що міг би й не брати. А взяв. Типовий м'якосердний інтелігент.
18
Удома
Вірні рішенню, схваленому після Людиного повернення з ресторану, Зиміни, як передові батьки, дозволили цей візит. Сьогодні всі йшли в театр, а з завтрашнього дня Ольга Дмитрівна почне обережно кепкувати з цього чепуруна й розвінчувати його в Людиних очах. Усе це не дуже подобалося Миколі Львовичу, але він погодився з дружиною, що з усіх гірших варіантів — цей кращий. І дай боже, щоб цей візит був останній…
З-під напіввідкритих повік він роздивлявся Навроцького: не дуже в'яжеться зі звичним типом постачальника — інтелігентний, коректний, тримається з гідністю.
— Популярні зараз «Ліс» у Мейєрхольда, «Принцеса Турандот» у Вахтангова, «Жирофлє-Жирофля» у Таїрова, — говорив Валентин Валентинович, — але найкраща вистава — «Дні Турбіних» у Художньому. Я думаю, вистава вам сподобається.
— «Принцесу Турандот» ми нещодавно бачили, — сказала Ольга Дмитрівна. — Театр Вахтангова поряд. Таїрова Микола Львович не дуже шанує, тут ми з ним розходимося в смаках. Щодо Мейєрхольда, то це, загалом, спірно.
— Авжеж, — погодився Валентин Валентинович, — Мейєрхольд незвичний, але, безумовно, оригінальний, це цілком сучасне видовисько.
— От бачите, а ми бігали на гальорку в Художній, — сказала Ольга Дмитрівна.
— Тим паче вам мають сподобатися «Дні Турбіних», — серйозно мовив Валентин Валентинович. — Виставу підготували Станіславський і Судаков, зайняті Хмельов, Добронравов, Яншин. Я вже раз дивився, залюбки подивлюся вдруге. П'єса про крах білої армії, перша спроба серйозно розглянути трагедію людей, котрі вірили в правоту своєї справи. Можна приймати таке тлумачення, можна не приймати, але цікаво безумовно.
Не простий ділок. Судячи з манер — з пристойної родини.
— Ви москвич? — запитав Микола Львович.
— Авжеж, оскільки живу в Москві. Але народився я у Воронезькій губернії, мій батько управляв кінними заводами графа Орлова.
Прозвучало так, начебто батько Валентина Валентиновича був не управляючим чиїмись заводами, а їхнім власником.
Чим він подобається Люді? Адже розумна, прониклива дівчинка.
… Утім, він, здається, припускається звичайнісінької батьківської помилки. Хіба можна визначити, чому цей суб'єкт подобається дочці? Можна лише визначити, чим він не подобається йому самому. Чим же? Лакованими штиблетами? Звісно, ні, не штиблетами. Вся суть, безумовно, у фабриці, в епізоді з тим вагоном, який він наказав затримати і який не затримали. Можливо, Навроцький ні при чому, йому навантажили вагон, і він його відправив, і все-таки… Красавцев на руку хапкий, і все це, мабуть, не випадково. Коротше: пройдисвіт він чи ні?