Постріл
Шрифт:
— Може, попросити когось із хлопців у дворі? — запропонував Юра.
— Довіритися Вітьці Бурову? Показати йому дорогу в квартиру Зиміних? Ти розумієш, що говориш?
— Та я шукаю варіант, — відказав Юра.
Валентин Валентинович ляснув себе долонею по лобі:
— Еврика! Ти казав, що в школі зберігаєте свої речі в ящиках.
— Авжеж, у таких клітках, вони стоять у коридорі.
— Отже, в клітці лежить і Людин портфель?
— Авжеж.
А в портфелі ключі від квартири? Залізти в чужу клітку, взяти ключі, ввійти в чужу квартиру, — ні, на це він не піде нізащо!
— Я не розумію.
—
Юра полегшено зітхнув: у чужу квартиру йому не доведеться заходити… І все ж красти ключі… В коридорі завжди хтось є.
— А що буде потім? Адже Зиміни з'ясовуватимуть, як до них потрапив набір?
— Ну, це вже дрібниці! Щоб була цілковита ясність, я прив'яжу до коробки дві квітки. Зиміни все зрозуміють, у них є почуття гумору, почуття гри. І вони не будуть з'ясовувати, як і яким чином він потрапив до них.
— А якщо все-таки будуть?
— У такому разі я неминуче буду викритий, — весело оголосив Валентин Валентинович.
— І що тоді?
— Отоді й скажу, що піднявся пожежною драбиною. Це виглядатиме дуже весело й романтично. І прихилить до мене й Люду й Ольгу Дмитрівну. І, можливо, розчулить черстве серце Миколи Львовича.
14
Відкрити чужий портфель, узяти ключі від чужої квартири…
Блазенська витівка, ідіотське дивадцтво… Задля чого? Люда не піде за нього заміж, навіть якщо він оселиться на цій пожежній драбині. «Закоханий, здатний на безглуздя, гра…» Дивно чути це від такої людини! Кретинізм, соплі, сентименти! А може, й не сентименти?! І нема особливої закоханості?! Потрібна не Люда, а Микола Львович, потрібна не дружина, а мануфактура. Хто він такий, по суті? Ординарний постачальник, хоч і є лоск, шик, респектабельність; плебей, хоч і вимовляє це слово з іронією. «Сюрприз» — слово із Замоскворіччя. Принеси! Утни якусь банальність — для ваших чарівних пальчиків, Ольго Дмитрівно! Адже дарує не діамантове кольє. Копійчана коробка з ножничками й пилочками. В його, Юриної мами, десятки таких ножничок, щипчиків і пилочок. І нема чого влаштовувати спектакль. Так розмірковував Юра, сидячи за письмовою роботою в кабінеті літератури. Яскраве травневе сонце сліпило очі, тиша класу присипляла, поскрипували пера, шелестіли сторінки.
Генка з гуркотом відсунув стілець, зібрав зошити й пересів на інше місце.
— У чому справа, Петров? — спитав учитель.
— Не хочу сидіти біля Зиміної.
— Чому?
— Всю школу засмерділа своїми духами.
— Сиди, де хочеш, — невдоволено проказав Віктор Григорович.
— І потім, Вікторе Григоровичу, я хочу перемінити тему.
— Яка в тебе тема?
— Селянство в зображенні Тургенєва.
— Вона тобі не подобається? Чому?
— Селянство треба вивчати не в кріпосника Тургенєва.
— Тургенєв був проти кріпацтва, — зауважила
— Все одно! Література повинна пояснювати історію з правильних ідейних позицій.
— Література не пояснює історію, а виховує людину, — сказала Зіна Круглова.
— Зараз не диспут, — втрутився Віктор Григорович. — працюйте! Тема за тобою, Петров. Можеш викласти в ній свої погляди.
Тиша повернула Юру до гірких роздумів. Наближалася перерва, а рівно об одинадцятій він має винести Валентинові ключі.
Треба було одразу відмовитися. Категорично! Не мимрити, не канючити. На очах у всієї школи відкрити чужий портфель, узяти ключі — він що, з глузду з'їхав чи вважає його заплішеним дурнем?
Не виходити! Сказати потім, що були зачинені двері. Або вийти й сказати, що в коридорі були учні, і пін не зміг узяти ключі. Або ще краще: не було портфеля в клітці, Люда взяла його в клас. Думка!.. Втім, Валентин напевне скаже: «Гаразд, зроби це завтра». Ні, ні, ні! На таку авантюру він не піде. Виженуть зі школи. За місяць до закінчення, ні, красненько дякую! Звичайно, якщо його спіймають, можна збрехати: хотів покласти в Людин портфель записку, Люда виручить, підтвердить… І все-таки треба пояснювати, виправдовуватися; вони сидітимуть на учкомі з кам'яними обличчями, питатимуть, допитуватимуться, читатимуть нотації… Навіть якщо в школі все обійдеться, то невідомо, як складеться у Валентина. Зайде в дім, а тут з'явиться Ольга Дмитрівна. Не повірить же вона, що він заліз через вікно пожежною драбиною.
Продзвенів дзвінок. Юра вийшов у коридор, глянув на клітки.
Клітками називали стелажі, поділені на відкриті ящики, над кожним — папірець з прізвищем власника. Сюди складали книжки, зошити, креслення, особисті речі; клітки недоторканні, взяти щось, навіть заглянути в чужу клітку вважали злочином.
Юра наблизився до свого ящика, вдав, що перебирає там щось, поглядом примірився до Людиної клітки: досить простягнути руку, щоб узяти її портфель. Портфель відкритий. Люда не защепнула його, просто втиснула в ящик.
По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.
Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.
Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?