Полтава
Шрифт:
Стояла у вікні, лицем звернена на хату. Гаряче українське сонце золотими контурами обрисовувало її стать. Волосся горіло, як сяєво над головою святої.
— Сказали «аз», скажемо і «буки», — промовив Мручко, поклонився у пояс і вийшов.
XLVIII
З королем було гірше, ніж зразу медики собі гадали.
Вправді в таборі оголошували бюлетені, що король тільки
Лікар хотів випалити його ляпісом, та недужий не дав. Вхопив лікарські ножиці і, дрижучою від жари рукою, витинав м'ясо.
Що така операція не віщувала нічого доброго, це можна було згори знати.
І дійсно, п'ятої ночі гарячка піднялася так високо, що лікарська рада винесла рішення, щоб сподіватися найгіршого. Хірурги хотіли втинати ногу, бо боялися, щоб гангрина не підійшла нагло під серце. Але ніхто не важився приступати з таким рішенням до короля, котрий мимо високої гарячки не тратив пам'яті.
Лікарі здвигали раменами.
— Хорий довше одної днини не проживе.
— Здаймося на ласку Божу, — відповів Піпер, — бо нічого іншого нам не остається.
— Серце не видержить жари, — відповів прибічний медик, — а найдостойніший пацієнт ніякого ліку приняти не хоче. Хай панове хоч до того його намовлять. Тепер Піпер в свою чергу раменами здвигнув.
— Він мене не послухає.
— І мене ні, — додав Реншільд.
— Я про себе й не кажу, — докинув королівський секретар Гермелін.
— Я також, — зітхав Левенгавпт, свідок нещасливої пригоди.
— Хай канцлер радить. На те він дипломат, — рішили.
Піпер подумав хвилину.
— Остання рада, — сказав, — пішлемо з ліком Гультмана.
І післали. Ніхто не знає, як це Гультман зробив, досить, що король перший раз за час своєї недуги приняв лік і заснув твердо.
Цілу ніч просиділи біля його постелі лікарі, а на рано пішла по таборі радісна вість, що королеві краще.
Жара уступає, і рана починає гоїтися.
На другий день, хоч лікарі противилися тому, король прикликав до себе визначніших своїх людей на раду.
— Я вам казав, панове, що це пустяки, — почав, — от бачите, ще два-три дні, і я знову сяду на коня.
— Тішимося, ваша королівська милосте, що небезпека минула, — відповів Піпер, — але просимо і благаємо вас більше вважати на свою найдостойнішу особу.
— Bagatelle [123] , мої панове! Побачите, нічого мені не буде, нічого! Стільки людей влучають кулі в голову або серце, невже ж я маю, гніватися, що мене влучила в п'яту, і то в ліву, в додатку. — І легка усмішка промайнула по його блідім обличчю.
123
Дрібниці.
Чоло зробилося ще вище, а очі ще більші і ще глибші. З другого світу вернув.
—
— Робимо, що в наших силах, — відповів.
— І Полтава дальше стоїть. Правда? То недобре, мої панове. А татари?
— Ще їх не видно, ваша королівська милосте, — відповів Піпер.
— Значиться, цар талярами залляв їм. пельку. Дав більше, ніж ми обіцяли. А король Станіслав, пане Понятовскі?
— Мій наймилостивіший пан… — почав Понятовскі і замнявся.
— Не прийде, — докінчив за нього король. — Бо…
— Бо, як вашій королівській милості відомо, на наших тилах стоїть Скоропадський і Долгорукий, а Гольц з москалями і Огіньскі з польськими військами не дадуть йому перейти до нас.
— А Сапіга?
— Сторонникові мого наймилостивішого пана, бобруйському старості пану Сапізі не повелося. Його Крайц і Огіньскі побили близь Берестечка.
— Але чому? Скажіть, будь ласка, чому? Понятовскі мовчав. Король перейшов на іншу тему.
— А як з муніцією, пане графе? — звернувся до Реншільда.
— Погано, — відповів фельдмаршал. — Запорожці збирають полтавські кулі і ними обстрілюємо Полтаву.
— Запорожці — смілий народ, та, на жаль, Полтава зрідка на нас стріляє. Значиться… — і король глянув на своїх людей. — Значиться, нам треба, не дожидаючи татарів і поляків, дати баталію цареві. Панове мовчать? Qui tacet consentire videtur [124] . Так тоді позвольте побажати вам доброї ночі.
124
Той, хто мовчить, здається, що погоджується (латин.)
Вийшли. Король казав також лікарям іти спати.
— Панове і так потрудилися коло моєї ноги, і то лівої. Прошу мені Гультмана прислати.
Королівський тафельдекер, як вірний пес, куняв за дверми.
— Прочитай мені загу про Рольфа Гетрегзона!
І Гультман голосом, якого б по нім ніхто не сподівався, не читав, а більше з пам'яті виголошував пісню про скандінавського героя, що побідив руського чарівника на острові Ретузарі, підбив руські і датські землі та здобув собі вічну славу на цілій Півночі.
Король слухав уважно, і коли Гультман скінчив останню стрічку, заснув.
Гультман зробив хрест у повітрю, безшелесне відійшов від постелі і, як тінь, сів на лавці в куті.
XLIX
Цар з нетаєною радістю дожидав смерті «дорогого брата».
Багато солдатів голосилося і кождий божився, що то він попав королеві в ногу. Всім їм виплачено по декілька рублів.
Минали дні, король не вмирав, а з Полтави доходили що раз, то тривожніші вісті. Залога змаліла до половини, а муніції ще тільки на декілька днів стане.