Полтава
Шрифт:
— Вісімнадцятого червня [120] , — промовив, ніби щось пригадав собі король.
— День уродин вашої королівської милості, — доповів
Левенгавпт і припав до руки Карла. Його викотисті губи задрижали, хотів висловити свої бажання королеві, та не знаходив слів.
Король відірвав руку від його уст.
— Лишіть, генерале, лишіть! Знаю ваші думки… І усміхнувся.
— Мої уродини, а ви жалуєте мені маленького amusement a la moutarde [121] .
120
Шведи числили.
121
Гірчичне зернятко (фр.)
— Я готовий на все, — відповів Левенгавпт, — але ж без конечної причини не годиться виставляти на смерть навіть звичайного вояка, не то королівську особу. Москалі побачили нас. Вони стріляють, ради Бога, вертаймо!
В цей мент свиснула куля, і Левенгавпт повалився з коня.
Король глянув.
— Bagatelle! [122] — крикнув. — Ви цілі. Москалі тільки коня вашого вбили, вам другого дадуть, — і гукнув на чуру, щоб боржій подавав другого коня.
122
Дрібниці (фр.)
Левенгавпт пересівся, а король стояв у воді, ніби визивав на бій небезпеку, ніби глузував собі зі смерті.
— Я тут! — ніби кричав цілою своєю появою. — Прийди і ставай зі мною до боротьби!
Левенгавпт довгу хвилину не міг відірвати очей від свого-короля, озареного рожево-золотим сяєвом сходячого українського сонця. Аж холодний розум старого вожда переміг захоплення людини. Він під'їхав до короля і товариським тоном сказав йому:
— Ваша величносте! Не годиться губити звичайного вояка, а не то старого генерала. Я вертаю.
Король зніяковів. Тут уже був натяк не на нього, а на те, що він не дбає про своїх людей і… поїхав за Левенгавптом.
Назустріч їм їхав відділ трабантів, котрих вислали з табору в розшуках за королем. Король не сердився і не дивувався. Це лучалося не раз. Навіть не звітався з ними і не питався, що під Полтавою чувати. Їхав, не поспішаючись, хоч кулі перелітали через Ворсклу і, здавалося, шукали його.
Нараз став. Здавалося йому, що москалі переходять Ворсклу.
— Спинимо їх! — гукнув на трабантів і почвалав туди, де щось копошилося в корчах. Глянув, не було нікого. Привид розбурханої уяви — нерви, — і завернув коня.
Та в ту хвилину свиснуло кілька куль. Одна з них попалакоролеві в ліву п'яту, перебила зап'яток, пройшла підошвою і застрягла між пальцями.
Король навіть не дриґнув. Закусив зуби і правою ногою торкнув коня. Але з лівої стала капати кров.
Побачив це оден з трабантів і сказав Левенгавптові. Левенгавпт глянув. Король був блідий, але кріпко тримався в сідлі.
— Ах, ваша величносте! — крикнув Левенгавпт. — Сталося те, чого я так боявся.
—
Окружили його і спішили в табор. «Скорше, скорше!» — наглили в душі, щоб багато крові не сплило.
Так король не зважав на це. Переїжджаючи попри траншеї, оглянув їх, прикликав до себе Гілленкрока і Шпаррого і посинілими устами давав їм ради і прикази.
— Ваша королівська милосте!.. — почав Левенгавпт, але король перебив йому:
— Пустяки, генерале, пустяки! Хірург виріже кулю… — і похилився.
Левенгавпт підбіг і підтримав короля.
Його занесли до квартири, в дімку під самими окопами Полтави.
— Тая куля рішить про долю східної Європи, — сказав Піпер до Левенгавпта, замикаючи двері за хірургом, що лишився сам на сам з королем.
XLVI
— Ріжте! — кликав король, простягаючи ногу. — Чого ви чекаєте? Кажу вам: ріжте!
Хірург піддожив під ногу подушку і прібував скинути чобіт. Але нога напухла і чобіт був повний крові. Хірург відрізав зразу халяву, а коли все-таки годі було увільнити ногу, протяв і пришву. Натиск на пухлину спричинював королеві страшний біль, але він не стогнав і не пручався, тільки закусив зуби і заохочував хірурга:
— Ріжте, ріжте, це ніщо!
Показалося, що ціла стопа була почарашана, множество дрібних відскалків кості прийшлося вишукувати й вибирати. Хірург аж потився, а король не хотів жадного асистента, тільки сам підтримував закервавлену ногу.
Тривала ця операція добру годину, аж обв'язано ногу, і король дозволив увійти до себе Піперові і Реншільдові.
Стояли біля постелі, і навіть Піпер, якого в Європі вважали одним із найкращих дипломатів, не міг підшукати відповідного слова. Тільки сердечне спочуття пробивалося на обличчях людей, котрі останніми часами відзивалися про свого короля так, буцімто з цілої душі ненавиділи його.
Король глянув на них.
— Панове тривожаться мною? Це дрібниця. Рана не страшна. За кілька днів я знов буду їздити конем.
— Ви чули? — питався Реншільд Піпера, виходячи з королівської квартири. — Він за кілька днів знов хоче їздити так, як нинішньої ночі. Що за непоправний молодий чоловік!
— Геній! — здвигнув раменами Піпер. Реншільд тим разом не перечив.
— Дійсно, звичайний чоловік не годен так побороти болю. Наш король незвичайна людина.
Хвилину йшли мовчки, хильцем, попри вал, бо кулі літали, як чмелі.
— Зайдім на хвилину в траншею, — відізвався Піпер. — Я утомився.
— Ексцеленціє! Від кулі не втечеш, вона, як хоче, то й у постелі тебе знайде, все одно, чи боїшся її, чи ні. От наш король який смільчак, а все ж таки знайшла його тая, котру вилили для нього.
— І в саму п'яту влучила, — завважив Піпер. — Як Ахілла.
— Як Ахілла! — не повторив, а свиснув Реншільд.