Полтава
Шрифт:
Гри-им!.. Куля знову влучає в носилку, торощить її, і король лежить серед трупів.
Це так та нога тягне, як олово в шматку серця з бзини.
— Шведи! Шведи! — кричить король, але в тім крику вже нічого більше не чути, крім великого болю.
«Що? Можливе це? Шведи втікають?» — питається король здивованими очима і тратить пам'ять.
— Король убитий! Нашого короля вбили! — чути кругом.
— Ні, ні, я живий! Шведи! Шведа!..
— Людиі Спасайте короля! — гукає Реншільд, а сам кидається
Майор Вольфельт королеві свого коня дає. Понятовскі і Войнаровський помагають висадити його. Хору ногу йа кінську шию кладуть. З тої ноги цюрком спливає кров. Майор Вольфельт біля коня біжить, одною рукою відбивається від москалів, другою опаску на нозі короля поправляє.
Знов гук… І Вольфельт лежить без духу, а його кінь на трьох ногах скаче.
— Короля вбили! — знову хтось крикнув, ніби камінь у воду жбурнув. Стовп жаху знімається високо, і розпука розливається кругом.
Левенгавпт даром прицілюється до уступаючих з поля бою людей.
— Не лишайте короля, діти! — кричить голосом розпуки. Калмуцьке «І-і-і!» лунає щораз ближче.
— Діти, не лишайте раненого короля!..
Капрал Гієрта, цілий у крові, скаче з сідла, і короля на його коня саджають. Сам Гієрта усувається набік, щоб під якимсь сторощеним плотом сконати.
«І-і-і!»
Королівський конюх ще одного коня провадить і саджає на його доброго капрала Гієрту.
Утікають. Допали повозу Понятовського, помчали…
«І-і-і!»
Як корабель, бурею розбитий, хитається армія шведська, без начального вожда, без старшин, без команди.
Тільки ліве крило ще кріпко стоїть. Там запорожці і кілька шведських ескадронів, про котрі Реншільд забув, з москалями рукопашний бій зводять. На смерть і на життя. Знають, що здатися — це сором і муки, краща смерть зі збруєю і в славі.
Згинуть…
LV
Обоз хвилювався і шумів.
Більше ніж десять тисяч возів то збираються їхати вперед, то готовилося до втечі.
Обоз випулював очі і насторощував слухи, щоб довідатися, як битва йде.
Дітей ніяк втримати не міг. Розбігалися перепілками по полі або летіли в ліс, як стадо птахів. Більшенькі аж туди забігали, де пацали кулі ворожі. Збирали й подавали батькам, котрі з розпукою стискали гарячі кріси, бо стріляти не було чим.
Матері від ума відходили. Рейвах, шльох…
Насилу карні баталіони шведські і Мручко з козаками вдержували це розгойдане море.
Гетьман у своїм шатрі на пригірку під самим лісом лежав. За ним дерева шуміли, а
В димах і копотах, в сопуху й крові, в зойках і риданнях на полтавських полях доля у злогах лежала. Що вона вродить? Свободу і щастя чи горе і неволю?
Хтось перед очима гетьмана розгортав кольорові малюнки. Образи довгого життя. Ясні і темні, веселі і сумні, але мальовані рукою вправного митця, дбайливо і працьовито, з вірою, що вони вічні.
Розвертаються скоро-скоро. Як морські хвилі, оден за другим проходять, аж до останнього, донині.
Цей останній закритий занавісою тайни, як образ у святині в Саіс.
Підняти тую занавісу або роздерти її, щоб побачити правду. Так не зніметься рука. Гетьман у зеленім шатрі на пригірку під самим лісом лежить. Ліс шумить, бій-поле гуде.
Розсильні приносять записки від Войнаровського, зразу веселі і надійні, а там тривожні і сумні. Тривожитися є чим.
Шведи, хоч би їх цар побив, шведами остануться. Швеція не пропаде. Це держава на кріпких основах закону і ладу.
А Україна?
І гетьманові мороз іде по спині.
Себе не жаль. Потрудився у винограднику Божім…
Хоч недужий, та сил ще настільки стане, щоб дуло пістолі спрямувати до серця. Долі Баяцета не доживе, цареві найбільшого з тріумфів не зготує. Перед його золоченим возом у путах не піде. А Бог простить!
Але вони? Ті тисячі, що б'ються там на полі, і ті міліони, що розбрелись по краю, як наполохана птиця… Ой біда, біда тій чайці небозі, що вивела чаєнят при битій дорозі… Сумна пісня! Хотів народ веселішої навчити. Дороги биті державними заставами замкнути, щоб не пустити шулік до чайчиного гнізда… О думо, недодумана думо!
— Пилипе! — звернувся до Орлика. — Ти жити мусиш. Мій найбистріший кінь тобі. Лишиш усьо, письма з собою візьмеш. Решта в голові… І в серці! — додав.
Ранених до обозу везли, на списах і на ношах з гілляк зносили. Пошматованих шаблями, подірявлених кулями і пошарпаних гранатами, бо цар зі сто гармат валив, а на його з білою збруєю ішли.
Хірурги і фельчері ран осмотрювати не поспівали, старі діди і жінки помагали їм. Сорочки вишивані і мережані дерли, щоб зупинити кров.
Обоз від болю вив.
Аж завмер і здеревів.
Прийшло найстрашніше слово зі всіх: «Наші втікають».
Гетьман зірвався на ноги. Орлик і Чуйкевич біля його. Мручко метнув собою… Вгамували обоз, улаштували вози, козацький движимий табор під лісом построїли.
Туди привезли короля.
Блідий був з упливу крові, очі імлою зайшли, на устах смага. Гультман ледве вблагав його, щоб прийняв шматок зимного м'яса і хоч кілька капель вина. Перев'язали ногу. Повіки припідняв.
— Реншільде? — спитав.