Полтава
Шрифт:
І тоді не жар палив його, а поспіх. Ліве лице пашіло аж до уха, ніби хтось шпильками колов… Ковалю, перестань клевцем клепати!
— Чи довго мені ще байдикувати, Мотре? — питався. Замість відповіді гладила його руку.
— Що нового, кажи!
Дивилася на нього.
— Гетьман де?
— У Гадячі, але недавно до Зінькова їздив, вітати короля з Новим Роком.
— А Веприк вже добутий?
— Веприк здався. Мручко намовляв наших.
— Добре зробив. Менше крові проллється. І так війна, як опир, висисає її з нашого
— Сукровицю хай би, а здорової жаль. Журилися.
— А Прилуки? — починав по хвилі Чуйкевич.
— У Прилуках шведи.
— Ромнів шкода. Отак ми одно добуваємо, а друге пускаємо з рук. Ніяк не розумію такої роботи.
— Ніхто короля Карла не розуміє.
— Великих людей важко зрозуміти, Мотре.
— Важко.
Обтулювала недужого, бо хоч палилося в печі, то в хаті було зимно. Мороз пронизував стіни наскрізь.
— І короля, і Мазепу зрозуміють ті, що прийдуть по нас, — колись.
— Чим скорше, тим краще для них.
— І для України, Мотре… А від короля Станіслава нема нічого?
— Були вісті, що йде. Мабуть, і цар про це провідав і вислав генерала Гольца, щоб не дав полякам получитися зі шведами.
— А шведи?
— Шведський король поставив у Лохвиці свого генерала Крайца, щоб москалів на оці тримав.
— То добре.
— Добре або й ні. Не маю я надії, щоб Станіслав наспів. У його не краще, як у нас, — знаєш.
Зажурився Чуйкевич. Мотря хотіла потішити його, на запорожців натякнула.
— А як ти гадаєш, Мотре, прийдутіь вони? — питався Чуйкевич.
— Так мені здається, що прийдуть. Орлик раз у раз листи до Гордієнка пише. Гетьман платню збирається на Січ післати. Добре, якби Мручко туди поїхав.
— Знаєш, що це цікава гадка. Треба Войнаровському сказати. Як Мручко січовиків не рушить, то хіба не рушить їх ніхто. От коли би так запорожці прийшли і король Станіслав надтягнув, то… — і аж очі Чуйкевичеві засвітилися.
Мотря похитала головою.
— Забагато ти хочеш, Іване. Не дурім себе надіями, рахуймо на власні сили.
— Добре кажеш. Позиченим конем не доробишся. Але ж ті наші сили… — і голова його безсило повалилася на подушку.
Мотря піднесла йому глечик грітого молока.
— Ти забагато журишся, Іване, і балакаєш забагато.
— Як же не журитися, Мотре? Як виповім, що гадаю, то мені легше стає. Може, ми й ділу пособимо, як пожуримося вдвійку. От хоч би Піпер…
— Піпер?
— Кажуть, гетьман з канцлером не в злагоді.
— Бо Піпер намовляє свого короля, щоб за Дніпро подався, і там, як не зі Станіславом, так з його однодумцями зв'язків шукав. Старий канцлер гадає, що як лиш Карло Дніпро переступить, так зараз сторонники Лещинського юрбою до нього побіжать. Шведи ані краю, ані тутешніх людей не знають.
— А гетьман?
— Гетьманові ані тут оставатися без шведів, ані зі шведами Дніпро переходити. Залишитися — так хіба до царя повернути, а переходити за Дніпро — то все одно, що гіркого пива
— Погано було би, Мотре. А як ти гадаєш, кого послухає король Карло?
— Він не любить слухати нікого. Але тут, мабуть, таки за гетьманом потягне, бо скруту його розуміє, а до того він не любить ані планів зміняти, ані подаватися назад, бо це виглядало би на страх перед Москвою.
Чуйкевич замовк, а по хвилині, знімаючи очі вгору, говорив, ніби молився:
— Дав би це Бог, щоб король гетьмана послухав і остався, бо коли би він за Дніпро пішов, може би, воно для нього й краще було, але для України горе! Лишив би її тепер, а з весною здобував наново. Не хотів би я того бачити, Мотре. Побалакай з Войнаровським, щоб Мручка на Січ післали. Він радо піде.
— Мручко й до пекла піде, коли треба.
XXXIII
По Йордані шведський обоз і військова канцелярія переїхали в 3іньків. Туди подалися і гетьманські частини. Чуйкевичеві полегшало настільки, що міг відбути тую дорогу в санях під будою.
— Не по-козацьки, а по-циганськи живу, — нарікав перед Мотрею. — Не знаєш, як мені остогидла така волокита. Я від дитини не знав, що — безділля, а тут вже не далеко місяць, як нічого не роблю, та ще й тебе гаю.
— На те я і твоя дружина.
Це був перший раз, що вона вимовила слово «дружина».
У Зінькові знов зібралися «свої», тільки тітки Тамарихи не стало. Лишилася в свойому дворі доглядати килима-казки, старих портретів і всього того добра, з котрим зрослося її серце і в котрім бачила своє минуле. Але й про живих не забувала. То остатки збережених харчів добувала для своїх людей, то переховувала в секретній світлиці тих, що боялися соняшного світла. Часи ставали щораз то гірші. Московські під'їзди волочилися, як тічні голодних собак, скрізь нишпорили царські тайні агенти, снувалися шпиги й донощики так, що чесному чоловікові дихати ставало важко.
В Зінькові того не було. Та зате тут з кождою дниною зростав воєнний настрій. Чим ближче до весни, тим ближче й до війни — казали собі, а Чуйкевич тільки зітхав, слухаючи тих слів. Переїзд не вийшов йому на здоровля. Прийшло запалення легенів, і недуга знов затягнулася. Б\вало й так, що хірурги тратили надію. Так і тим разом молодість побідила. Недужий став приходити до сил, а разом із тим цікавився усім. Засипував Мотрю питаннями, де тепер гетьман і король, які їх дальші плани, яка надія на побіду? Радів, коли Мотря могла йому щось доброго сказати, і тішився, як школяр, коли його хтось з товаришів відвідав та приніс зі собою запах пороху і степового вітру.