Подорож до Эльдорадо.

Лигостов Вильям

– Ти котрого куреня?
– гучніше перепитав вартовий.

– Капулівського, - озвався хрипким фальцетом подорожній.

– А чого ж це не вповні?

– Спасибі матері божій, що й так ноги донесли.

Тут вартовий ближче присунувся до подорожнього, раптом сунув мушкета під пахву і ухопив обіруч капулівця за плечі. Довго вдивлявся в його обличчя при мерехтливому місячному світлі, а як розчовпав, заволав:

– Братці! Бра-а-атці! Микола Скоробрех! Скоробрех! Хай мені очі повилазять, коли не він...

До них підбігли інші вартові, а подорожній, пручаючись, захрипів:

– Та Скоробрех, Скоробрех... Пусти. Чого вцупився? Чи я тобі дівка?

– А ми вже не одну кварту за твою душу осушили...

– Звідки ж ти узявся? Чи, бува, не з того світу?

– З того,

бачця, з того... Тільки не до баляндрас мені. Вся душа промерзла. А воно ж уже й куренем пахне. Хутчій би відігрітися...

– Та хоч слово скажи.

– От як тобі приспічило. Дай перше душу відігріти. Кажу ж, язик до зубів примерз. Не до балачок.

– Та пусти його, горопашного, хай біжить.

Миколка задріботів униз до берега, а вартові ще довго дивилися йому вслід і тільки охкали, та ахкали, та язиками прицмокували. Вікна Капулівського куреня пашіли гарячим вогнем. Зсередини долинали вигуки, хтось нетверезим голосом зривався на пісню.

Різдво є різдво. Та й причин до чаркування - повна торба. Он у кутку сидить розчервонілий від тепла і вдоволення гніздовик Гармаш. У його Пріськи під різдво синок знайшовся. Товариство вже в котрий раз здоровить його з козарлюгою, а він виймає та виймає із саков домашні гостинці. Йому аж самому трохи незручно, такий щасливий. По обличчю блукає наївна усмішка, примовляє у вус непевними устами:

– Пийте, товаришочки, пийте та їжте... Матері божій, покровительниці нашій, хвала, зглянулася наді мною, бо вже гадав... Ха! А тут під празник святий звільнилася Пріся. На трьох дочок хоч єдин козак! Воно, може, тепер і на лад піде. Може, кажу, далі самі козаки й підуть.

Поруч з ними інша компанія обсіла грубо тесаний стіл, заставлений баклагами та полумисками. З люльок хмарами встає до стелі дим. Десь із глибини куреня долинає передзвін бандури, чується молодий та дзвінкий голос:

Ой у полі могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла,

Щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла,

Росла й зеленіла...”

Сидить чорнявий молодик у колі однолітків. Кінець оселедця тричі обвив ліве вухо, просмолена сорочка розхристана, на туго випнутих грудях срібний хрестик поміж цупких чорних кучериків зблискує, а в руках чутко озивається співуча бандура. Очі напівзаплющені, далеко-далеко витає душею, аж там - у чистому полі на високій могилі...

Відчинив Миколка двері куреня та й закляк на місці, не може зрушити.

Повів голим плечем хтось на ліжнику, кинув:

– Яка це хвойда знов двері не причинила? А щоб ви повиздихали... хутірські мамули! Чи ж і вдома отак вирипуєте хату? Нема на вас жінчиного макогона!

Миколка хапав повітря ротом, мов риба в сіті, і наче й не чув того бурчання. Та ось власник сердитого голосу підняв обважнілу голову, вибаньчився на Миколку:

– Гей ти, коляднику! Чого стовбичиш у дверях? Тьху на тебе! Заходь, кажу, тут не храм божий!

Миколка поволі отямився, ступив крок, другий... Дверей він так і не причинив за собою. Та вже його насмішник і забув про двері. Зачумленими очима проводжав Миколку, що ступав, наче перший лід поплазом пробував, проводжав, та й шепотів сам до себе: “Ти диви... ти тільки глянь... га... Чи ж я ниньки перебрав, чи це сон?” Шептав, шептав та й скрикнув:

– Миколка! Мико-о-ол-ка!

За якусь хвилину забув Гармаш про свого козарлюгу, а чорнявий молодик - бандуру. А вже за півгодини звістка про появу Миколки Скоробреха облетіла весь кіш. Біля Капулівського куреня юрмилися, перемовляючись козаки. Всередину не протовпитися - набилося люду, як оселедців у бочку.

Посеред куреня за столом сидів Миколка, з усіх боків тісно затиснутий товариством. Добра чарка оковитої допомогла йому отямитися від холоду. Шапку-бирку, хустку і свитку він зняв. На ньому залишився якийсь подертий, невизначеного кольору каптан,

з-під котрого виглядала добре-таки засмальцьована сорочка. Лице у Миколки було сонне, очима сумирно кліпав з-під острішків вигорілих брів. Руда щетина на щоках, розкудлана чуприна... Одне слово, зайшла людина здивувалася б, чим Миколка привертає загальну увагу, чом його поява викликала отаку веремію. Мушу зазначити, цей невеличкий на зріст рудань справді не мав за собою якихось особливих лицарських заслуг. Більше того, можна з певністю сказати, що від його руки не упав жоден татарин чи яничар. Ані на Січі, ані в походах годі було й сподіватися побачити Миколку з мушкетом чи шаблюкою. І все ж його знала вся Січ. Справа в тому, що на весь кіш не було кращого оповідача, ніж Миколка Скоробрех. Чи то в поході на чайці, коли вітер туго напина вітрило і можна дати спочинок потерплим рукам, чи то біля вечірнього вогнища, а тим паче, коли серед кола поблискує баклага оковитої, - отож завжди підсідали до нього поближче козаки, чекаючи чергової оповіді. Ті оповіді дехто намагався переповідати, а писарі з гетьманської канцелярії силкувалися навіть закріпити їх на папері, але ні з того, ні з того нічого не виходило... То були імпровізації, імпровізації настільки невимушені і смішні, що дух перехоплювало у слухачів, вони животи надривали і десь згодом не могли вже реготати, а тільки хрипіли і стогнали. Сам же оповідач ані-ні... Ані тобі усміхнеться, не здригне вустами. Наперед угадати, чим скінчиться історія, котру він починав, ніхто не міг. Та й сам оповідач не знав, куди заведе його слово. Він видихав із себе першу фразу, а потім слова, чіпляючись одне за одне, ніби самі нанизувалися й нанизувалися, поверталися несподіваними гранями, оповідь обростала дедалі новими й новими поворотами, приключками. Та оповідь текла, мов стрімка річка, - то в’юниться між високими скелями, то вибухне іскрометними бризками по крутому перепаді, то розіллється розважливо по широкій долині... І де її початок, де кінець - невідомо.

Миколка міг би говорити без перерви ніч і день, іще ніч і день, якби не треба було зупинитися, аби перехилити чарчину чи покуняти хоча б годину. Отакий був Миколка Скоробрех. І хоч прізвисько йому дали не зовсім милозвучне, та всі його лю’били без міри, бо так він складно говорив, що годі було й розібрати, де правда, а де вигадка. Найвідвертіша побрехенька звучала з його уст чистісінькою правдою. Кожен курінь хтів би мати у себе Миколку, та капулівці не відпускали його. І ось влітку 1615 року під час походу на Константинополь Миколка зник. Як у воду впав. На Січі так і рішили - потонув під час висадки між двома гаванями турецької столиці - Мізевною та Архіокі.

А ось тепер, через півтора року, Миколка Скоробрех об’явився. Він сидів на лавці і мовчав, а товариство заглядало йому в рота і теж мовчало. Дехто загодя пирскав у кулак.

– Гетьман іде! Гетьман!
– загули в натовпі.

Протискуючись крізь стовповисько, сунув з джурою до столу сам Сагайдачний. Діставшися середини, гетьман накинув оком туди-сюди, зупинив погляд на Миколці, і очі його посвітлішали, взялися теплом.

Миколка шанобливо привітався з гетьманом, а той сів навпроти нього на місце, яке швиденько звільнили. Джура став позад господаря, тримаючи на руці гетьманський коштовний кунтуш. Сагайдачний зостався тепер у малиновому сукняному жупані, застебнутому на темно-вишневі шовкові ґудзики. Він закасав вузенькі рукави жупана з розрізами мало не до ліктів, і стало видно що жупан підбитий картатим персіянським шовком. Високу хутряну шапку з верхом, погаптованим сріблом, гетьман не зняв. Мав він вигляд лагідний та побожний. Чуткі, трохи відстовбурчені вуха, довгий, з виразними крилами ніс, широко відкриті карі очі. М’які тоненькі вуса звисають на шовковисту клинцювату борідку. Глянеш - ну, чоловік божий, попик лагідний. Та нікого з козаків той сумирний вигляд не вводив в оману. Кожен знав, яка тверда у гетьмана рука, який нещадний він до ворога. Та й не тільки до ворога, а й до свого брата, якщо той десь похибнеться. І все ж ось уже впродовж кількох років обирали його собі за отамана, бо мудра ото голова на плечах, бо хоч і суворе його слово, та справедливе. І шаблюка оця вигнута, що причаїлася нині в інкрустованих сріблом піхвах, промаху не знає.