Пластик

Чех Артем

— Обережніше, — попросив Ваня. У темряві його лиса голова світилася фосфоричним сяйвом.

— Вибач, просто не починай ревнувати гарма-дарма. Не забувай, що у нас немає один перед одним ніяких зобов'язань.

— Не забуваю, — відповів він.

Вони рухались темним коридором у бік свого омріяного пункту призначення, де добро завжди перемагає!

— Ой, там світло горить, — зойкнув Ваня.

— Що?

— У підсобці. Може, Марков забув вимкнути… — припустив він.

— Можливо, — сказала

Валя, крадучись позаду.

— О-о-о-а-а-а… — простогнав Ваня не своїм голосом, — здається, я обмочив штани.

— Що? — не зрозуміла Валя і наткнулася на спину Вані, однак розслаблене тіло його не витримало, і вони стрімголов покотилися у кімнату, де зазвичай спав Валера Марков…

Піднявши очі, Валя побачила ноги…

— Висить, — тихо промовила вона і подивилася донизу. На дерев'яній, застеленій драним і мокрим коцом підлозі лежав непритомний і обпісяний Ваня…

— Висить, — ще раз сказала Валя, розворушила Ваню, насилу піднялася сама і зрозуміла, що за секунду, якщо вона не встане, то впаде, а якщо впаде, то впаде надовго.

У ледь освітленій кімнаті, серед бруду, порожніх пляшок та уламків посуду, злостивим маячком висів усміхнений та синій Валера Марков.

Розворушити Ваню виявилося складно, розворушити себе — ще складніше, проте, зібравши всю свою мужність у кулак, Валя таки підняла і себе, і Ваню.

— Це ж не ми зробили, — задихаючись, промовив Ваня. — Господи, це ж не ми, правильно? — не ми! Не ми ж? — наче засумнівавшись, додав чоловік, що неодмінно мав торжествувати над безхребетною і нічого не вартою самицею, для якої у цей момент він, самець, здався маленьким і переляканим. Його розхристаний вигляд ніяк не вписувався у картинку нехай не відчайдушного, але принаймні характерного хлопця, яким він здавався собі та Валі. — Не ми? — знову повторив Ваня.

— Не ми! — ствердно промовила Валя, долаючи в собі залишки спустошуючого страху…

— Не, не ми, — захитав головою Ваня.

Марков промовчав…

Спочатку Ваня не збагнув, але вже потім, коли Валя викликала представників Міністерства внутрішніх справ, до нього дійшло, що йому треба буде пояснити свою появу в цьому закладі, причому пояснити появу разом з Валею. Чому з нею, чи це лише збіг? А справою цією неодмінно займеться дядя Льоня, проникливий і пильний, вмить розкусить, тоді Маргариту йому вже точно не бачити, — і як він міг так перед Валею облажатися: обпісятися. При жінці!

— Валю, — звернувся він. — Давай так. Ти ж знаєш, що буде, якщо дізнаються про наші стосунки. Давай домовимося, що просто зустрілися тут випадково. Ми ніякі не…

— Коханці? — запитала Валя.

— Ну… так, не вони. Тобто, що я хочу сказати… Мені б хотілося, щоб ти сказала…

— Я все зрозуміла, — сказала Валя. — Не хвилюйся, я твою задницю не видам. І батькові твоєму

нічого не скажу. Але перед шерифом сам викручуйся…

— Добре, — зрадів Ваня, що його зрозуміли, — не хвилюйся, з ним я домовлюся… Принаймні спробую…

— Ага-а-а-а-а! — закричав дядя Льоня, щойно прибув на місце злочину. — Лисий! Невже це ви?

— Я, — тихенько промовив лисий.

— Що, вбили когось, помідорчику? Валєру Маркова? Ну… тоді сядете, — у дяді Льоні засяяли очі.

— Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! — закричав Ваня.

— А хто вбивав?

— Я не знаю, — різко відповів він.

— Ти не знаєш… Добре, можливо, шановна пані знає?

Валя промовчала.

— У клітку їх!!! — заволав дядя Льоня. — До речі, шановний синьйоре помідоре, а що ви взагалі робили у Маркова?

— Е-е-е… Прийшов, так, води випити…

— У підсобку?

— У підсобку, — ствердно відповів Ваня і в нього потемніло в очах.

Так темніє лише перед смертю, подумав Ваня, і це була чи не остання прозора думка.

— А ви? — вказав на Валю пальцем дядя Льоня.

— А це, пане шерифе, чи мере, чи ким ви зараз є…

— Шерифом!

— Так от, пане шерифе, це — моя приватна справа.

— Уже ні, женщіна ви наша любімая! Уже ні! Тепер ця ваша, як ви кажете, приватна справа стане справою загальносуспільною, оскільки псувати моральне поле нашого міста — справа суспільна! І не дивіться на мене так, чорне янголя. Підберіть оченята — випадуть.

Це була остання крапля, яка сточила камінь Валиної мужності. Вона заплакала — так гірко, що навіть один з правоохоронців не витримав і простягнув Валі хустинку…

Ваня мовчав. Усе мовчав і мовчав. І тоді, коли посадили до машини і повезли до відділку, і коли допитували, і навіть коли допитував дядя Льоня, давлячи на психіку своїм маніакальним виглядом. І навіть тоді не проронив жодного слова, коли їх посадили до клітки. Звичайної чавунної клітки, в яких перевозять горил чи моржів.

— Ненавиджу, — злісно промовила Валя і плюнула в бік Вані.

І знову він промовчав.

12

— Слухай, ти, виродку, думаєш ми тебе сюди так привели, в карти порізаться? У тебе, брат, неприємності. І вони почалися тоді, коли ти почав тікати. Від кого ти тікав? Від нас?

— Я не хотів, — почав виправдуватись я.

— А хто хотів? — Рубан несильно штовхнув мене в плече.

— Я просто злякався, — сказав я і зрозумів, що неприємності таки почалися, бо якщо не для забавки мене запросили до цієї вишуканої фазенди, то точно, щоб випатрати мене, набити соломою та продати до анатомічного театру…