Пластик

Чех Артем

Мене тягнуло на вулицю. Мені було конче необхідно з кимсь поділитися горем, з людиною, яка могла бодай якось утішити, підказати шлях на гору, шлях із бездонного й задушливого льоху — туди, де квітнуть персики й розгулюють оголені жіночки, туди, де пухнасті ховрашки лащаться до тебе, немов одомашнені сивим, тупим, але добрим дєдіком. Мені був потрібен хтось розумніший за мене, у кого непогане почуття гумору, хто майже не має статі, однак має згубні звички, хто є святим і грішним. Таким для мене був Лємкус.

— Лємкусе-е! — кричав би я

йому, розриваючи голосові зв'язки, і біг, падаючи та збиваючи свої колінця. — Лємкус-с-с! — сичав би я на нього і загортався б у його смердюче, просякнуте алкоголем та цигарковим димом лютеранське одіння.

Час сієсти закінчувався, а тому якомога хутчіше я намагався дістатися церкви. Пробирався я крізь міський сад. Ховався за скульптурами олімпійців, приміряючи на себе їхні обриси, залягав серед бур'янів, гіпнотизував повітря, тим самим змушуючи його повірити у мою невидимість, усіма силами намагався бути непоміченим, — і у мене, здається, це вийшло бездоганно. Щоправда, біля церкви, старої семикутної будівлі, яка колись була лазаретом, стояв чийсь велосипед. Мене це дещо занепокоїло, бо ж я так хотів виплакатися своєму Лємкусу, вірному другу й товаришу, власному сповідальнику, цьому п'яному латвійському збоченцю, цьому клятому релігійному діячеві, віровідступнику та гріховідпуснику…

Моє занепокоєння швидко минуло, а саме тоді, коли з церкви вийшла стара грузинка Нателла — вона завжди приходила до Лємкуса, щоб принести йому свіжого молочка та по-материнськи пожурити його за хибний шлях, яким його понесло неладне життя.

— Е-е, чама, — казала Нателла, розпушуючи свої чорні, майже чеченські вуса, — какой ти дурак, да! Кто так служит! Паді к Артуру, ах мой старий Артур, — зітхала вона, — он тебе даст науку, да!

У церкві було тихо й прохолодно. Десь у її затемненій, заволоченій кадильним димом глибочині стояв Лємкус і пританцьовував.

— Ей! — крикнув я. — Лємкус-с-с!

Він обернувся й розтягнувся в усмішці.

— Ти?! — крикнув мені Леопольд.

— Я!

— Підходь…

— А Льоні поблизу ніде нема?

— Спить твій Льоня. Десь у відділку, аспид, цноту свою стереже…

Я підійшов до Леопольда і обійняв його худе, майже ефірне тіло.

— Я вас так люблю, Лємкусе.

Той осміхнувся, потріпав мене по голові, глянув уважно прямісінько в очі й запитав:

— Розради шукаєш? Знаю, знаю… Мої співчуття, синку. Був тут сьогодні Льоня: про тебе питав, взагалі, багато про що випитував. Не бійся, я тебе не видам. Якщо хочеш, можеш залишатися тут: я тобі постелю, кашка-малашка, пивце…

— Дякую, мені є де жити. Ви ж не думаєте, що це я вбив свого батька. І Валєру? — так, між іншим запитав я.

Ну звичайно, він не думає.

— Думаю, — спокійно сказав Лємкус, обережно лаштуючись на пластиковий ящик з-під мінеральної води. — А то чого б ти ховався? Я не знаю усіх причин, тільки здається мені, що вони були не досить вагомі…

У мене по спині пройшла лава криги…

— Як… як ви можете

думати, що це я. Та я ж… та ну вас у баню, якого лєшого? Чо б це мені…

— Хіба не ти?

— Ні, не я.

— Ох, пиздиш, братику! — У голосі Лємкуса явно відчувались нотки іронії та якоїсь небаченої до цього неповаги до мене.

— А ось і не пиздю! — ледь не плакав я, знімаючи жовті парафінові напливи з латунного свічника.

А може «пизжу»? Чи все-таки «пиздю»?

І він, бризкаючи на мене слиною, демонічно розреготався.

— Я піду… мабуть, — з гіркотою сказав я і зібрався вже йти, коли Лємкус міцно схопив мене за плечі й почав щодуху трясти!

— Качєлі! Качєлі! І не все ведь погарєлі! — кричав він.

— Та пустіть! — рознервувався я.

— Усе, усе, усе. — Він відпустив мене, показуючи руки, мовляв, не бійся, шутю я так. — Це я шутю так, — сказав нарешті Лємкус. — Хотів подивитися, чи стане тобі нервів?

– І шо? Стало? — безслізно схлипував я.

— Та де там тобі! Я все розумію, хлопчику мій, такий важкий для тебе час. Знаєш, я теж колись переживав смерть близької мені людини…

— Потім розповісте. Мені й без вашої близької людини хріново. Ви краще скажіть, чи не здається вам усе це підозрілим, ну, те, що вбили двох євреїв…

— Більше, ніж підозріло! — крикнув він. — Тут замішано багато чого. Позакидали до кліток усіх, хто міг бути причетним або, що не виключено, є причетним. І тебе хочуть кинути! Ага, замкнути, да-да, Льоня аж піною сходить, так хоче закрити! Аби не псували «обліко морале»! — і він підморгнув мені, наче у змові.

— Ми з тобою будемо, молодий чоловіче, у комплоті!

— В чому? — не зрозумів я. — В компоті?

— В комплоті, у змові себто. Ти і я! Ну, якщо ти десь маєш дах над головою, то нехай і він чи вона, чи хто там, у дідька, тебе прихистив, теж буде у змові разом із нами… Таємниця трьох невідомих…

— Мені не смішно, — сказав я і сів на лаву. Такого я ще не переживав. — Такого я ще не переживав. Я ж до вас прийшов за розрадою, а тепер ось — маю: ви смієтеся з мене, глузуєте, а це що — справедливо, чи я схожий на П'єро, якому можна виписувати потиличники?!

— На кого ти схожий, так це на маленького зацькованого хлопчика, якому, ніде правди діти, потрібна сильна чоловіча рука, — і він знову мені підморгнув, — ходім у келію, мальчік мой, канфетку дам тобі я…

— Та ви що, знущаєтесь?! — закричав я.

— Тс-с-с-с, нас почують. Стіни також мають вуха…

— Які вуха, які стіни, отче, я ж до вас за розрадою, я ж до вас, як до рідного батька, я ж виплакатися хотів, пораду почути, а ви…

— А я, — перебив мене Лємкус, — козел! Знаю, знаю, он тільки що Нателла приходила, казала, що я як той горний казьол, да! а я глянув на неї, перехрестив і відпустив з миром. Сама каза горная. Давай, — інтонація Лємкуса миттєво змінилася на лагіднішу, якщо не пестливішу, — я тобі чаю заварю, а? Бідолашний мій, давай, ходімо…