Пластик

Чех Артем

Одного разу, наплювавши на всіх хлопців, закоханих у Ритку, Ваня таки зізнався їй у своїх почуттях і запросив на побачення. Маргарита, як не дивно, погодилася. На першому побаченні вони розмовляли переважно про Маргаритиного батька, дядю Льоню. Ваня відверто побоювався шерифа, а тому намагався дізнатись про нього якнайбільше: можливо, якщо він буде своїм у цій сім'ї, дядя Льоня виявиться цілком домашнім і, більше того, добродушним створінням.

На другому побаченні Ваню запросили в гості. Дяді Льоні він однозначно не сподобався.

Чим мер аргументував свою антипатію, сказати важко, але вже коли Ваня збирався йти, в коридорі до нього підійшов дядя Льоня і тихенько так, на вушко промовив:

— Шановний, якщо я вас ще раз побачу з моєю донькою, ви отримаєте незрівнянну насолоду від педерастичного ґешефту, що запропонує вам моя неперевершена штурмгерерро.

Ваня важко заковтнув пелех шерсті, але любов перемогла. Дядя Льоня погрожував Леоніду Григоровичу розправою.

— Як тезці, поки що по-доброму. Угамуйте свого плішивого, або я його пристрелю. Зроблю йому подарунок до атестату зрілості, - казав він і якось по-жіночому поправляв волосся.

Леонід Григорович кричав, що в труні він бачив усі розправи, а сину казав, щоб той таки покинув зустрічатися з Маргаритою, Ваня кричав, що нізащо не покине і що йому байдуже, хто такий дядя Льоня і наскільки широка його караюча десниця. Сама Маргарита лупала дурними очима й сприймала все, як цікаву водевільну виставу. їй подобався героїзм Вані, запальність батька, ці всі монтекі-капулетті.

— Як весело! — кричала вона і не розуміла, що троє чоловіків не можуть спокійно спати через весь цей балаган.

Особливо важко давався сон дяді Льоні, якого точила ненависть до всього лисого й живого, в даному випадку до Вані.

— Яблуко від яблуньки… — зітхав мер і наказував вирубати яблуневий сад, що розташовувався за Третім університетом…

Або:

— Вишенька від вишеньки… — і наказував вирубати вишневий сад, що знаходився на території лікарні, директрисою якого була моя сусідка, зріла й розумна мадам Любов Андріївна…

Мер ходив кімнатою, манірно випинаючи носочки, час від часу прикладав мізинця до кутика губ, поправляв зачіску й змахував ниточки та смітинки з мереживних манжетів своєї сорочки. «Я всемогутній», — думав він. Потім діставав із полички томик Вересаева і починав читати вголос. Йому це набридало швидко, тому він просто починав рвати на собі волосся. Ненависть роз'їдала його, немов кислота роз'їдає ніжне тіло немовляти. Коли з навчання прийшла донька, дядя Льоня намагався делікатно поговорити з нею, втовкмачити, що життя набагато глибше і небезпечніше, ніж часто собі уявляють чотирнадцятирічні дівчата. Але у відповідь мер чув лише пискляве необґрунтоване «хі-хі».

— Це лисе чудовисько не для тебе! — згодом кричав дядя Льоня на свою доньку.

— Хі-хі, - відповідала вона.

– Ідіотка! Навколо тебе крутилися найкращі хлопці міста! Чому ти вибрала саме його?

— Не я його вибрала, а він мене.

— Що? — не зрозумів батько.

—

Крутилися кращі, а підійшов тільки він. Інші тебе бояться. Хі-хі.

— Мене? — здивувався батько і глянув у дзеркало, що стояло біля допотопного серванта.

— Да-а, — солодко протягнув дядя Льоня. — Я — такий. Але це не має значення!

— Хі-хі, - почув на це дядя Льоня, скривився й мимохіть сів на підлогу.

Валя Патлань була дивною і непередбачуваною жінкою.

Її непередбачуваність мала багато проявів. Ось, наприклад, одного разу цієї зими вона захворіла і не прийшла на роботу. Культурний разом з Ніколаєвським занепокоїлись. За всі три роки, скільки Валя працює методистом кафедри, вона жодного разу не хворіла, у неї ніколи нічого не боліло, навіть коли весь університет звалився з копит через якийсь невідомий південноамериканський грип, Валя сиділа на кафедрі й старанно сортувала курсові. І от сталося.

— Валюшо, — гомонів у слухавку Ніколаєвський, — ви ж наша зірочка, ви ж наша ясочка, як ви там, нічого катастрофічного?

— Температура невеличка, нежить, — відповіла Валя.

— Янголятко наше, сонечко наше промінчасте, я знаю один рецепт…

— Дякую, не треба, — перебила Леоніда Григоровича Валя, — я так, фервексом…

— Ніяких фервексів, пухнастику ви наш! — благально защебетав Ніколаєвський.

— Усе правильно! — підтакував Культурний Ніколаєвському.

— Тільки натуральне! Я знаю рецепт, це ще мій дід за царя, будь он нєладен, практикував. Я знайду гінця, і він привезе тобі все необхідне для… Не хворійте. Тримайтесь.

На роль гінця Ніколаєвський обрав свого сина Ваню.

— Віднесеш Валентині Гафтівні ці трави і ці корінці, щоб була наша Валюша здорова і щаслива. Давай, біжи гонець! Стривай. Ось, ще меду візьми. Мої найщиріші. З богом!

За двадцять хвилин Ваня стояв на порозі Валиної квартири.

— Добрий день, — привітався він. — Батько ось передав, — простягнув він целофанову торбинку.

— Як люб'язно.

— Да, — зашарівся Ваня і став схожим на помідор.

У цей день Валя здавалась напрочуд стрункою, блідість обличчя додавала їй якогось невловимого шарму, вирлоокість кудись зникла, освітлення розставило тіньові акценти так, що Валя здавалась справжньою красунею. А груди…

«А груди…» — подумав Ваня.

— Е-е-е… може, чаю? — запитала Валя, не знаючи як поводити себе в такій ситуації.

— Ага, — миттєво погодився Ваня.

— Ну, проходь на кухню.

Про що розмовляти з Валею, Ваня не знав. Вона була як мінімум удвічі старшою за нього. А ще у неї тіло. М'яке і соковите, від якого Вані голову зривало з петель.

— Чого дивишся? — запитала Валя.

— Так. — Гормони робили свою роботу.

— Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?

— Та чого? Нормально справи.

— Скільки ви вже?

— Півтора року. Тримаємося, — і він якось дурнувато всміхнувся.