Пластик
Шрифт:
— А хто ж ти? — почувся вже інший голос, і моя губа відчула несильний, але болючий удар.
У роті стало гаряче. По підборіддю потекла кров.
— Не чипай його, дебіл, — сказав перший голос, і я відчув деяке полегшення, але, витримавши недовгу паузу, голос продовжив: — Тут не чіпай. Поїхали на дачу. Там розберемося. Там тобі, мудак, — звернувся він вже до мене, — точно буде піздєц.
Інші двоє мене вже тримали, і я знову впав…
«Дачею» виявилося підвальне приміщення в одному з гуртожитків…
10
Мера,
Дядя Льоня був досить куртуазний і невловимо одухотворений мужичок, безкомпромісної набожності людина, і всі його думки були скеровані до Бога — байдуже якого, головне щоб було таїнство обрядів, свічки там різні, піп… У цьому випадку несказанно повезло Лємкусу, адже фінансування церкви — спочатку саентологи, а потім лютеранської, - йшло прямісінько з кишені дяді Льоні. Пізніше він схибнувся, його переслідували нав'язливі ідеї щодо чистоти в душах людей, цноти і моральної подоби взагалі. Зрештою, всі досить лояльно ставились до цих дивацтв, однак інколи дядя Льоня переходив усі дозволені межі.
— Зараз я цією штукою зроблю вам, шановний, педерастичний ґешефт, — казав він і діставав телескопічну дубинку штурмгерерро.
Сенсу цієї фрази ніхто не розумів, однак був би щасливим ніколи й не чути. Одного разу дядя Льоня застрелив надто вже аморального хлопця. Його звали Антон, однак дядя Льоня принципово називав його Толя.
— Толя, — сказав шериф.
— Я не Толя… — хотів був заперечити Антон.
— Толя, — уперто, однак досить манірно, повторив дядя Льоня, — не хвилюйся, все буде ля-ля, — і вистрелив у голову.
Цей Толя, себто Антон, був сиротою, а тому ніхто за ним не плакав. Думаю, дядя Льоня не сироту не застрелив би, хоча… хтозна. Усе, як каже мій старий, дуже відносно. Часом шериф так виблискував своїми емалевими очами, що хотілося сховати не тільки погляд, а й душу, аби він, цей охоронець внутрішньої непорочності, не угледів у тобі нічого такого, за що можна було б отримати «педерастичний ґешефт» або, в гіршому випадку, кулю…
Цього кволого і скорченого подагрою чоловічка не поважали, але боялися, його не любили, але слухались, його ненавиділи, але не насмілювалися бодай якось проявити своїх справжніх почуттів. Не боявся дяді Льоні один лише Лємкус, і все через те, що мав на нього вплив, а вплив релігійних діячів, як відомо, — річ сильнодіюча, можливо, навіть, як героїн…
Мер однозначно відчував себе воєначальником, дерзновенним полководцем, координатором усіх задумів та ідеологічним рупором своєї ідеї абсолютної моральності. Він сприймав себе виключно як праведника, заступника, щонайменше Немезиди, вершителя долі плебсу, асенізатора соціальних нечистот… Бога.
Ваня, син Леоніда Григоровича, в дитинстві перехворів на дуже важку хворобу. У нього була рідкісна, навіть неможлива для чоловіків форма раку. Рак грудей. Точніше однієї груді, лівої, - там, де серце. Пухлину йому вирізали, хіміотерапія призвела до повного облисіння. Якщо батько Вані, окрім марксистсько-ленінської ідеології, іншими сторонами не вирізнявся, то Ванюша вийшов цілком симпатичним хлопчиною, і, не зважаючи на сідничноподібну голову, його
— Тільки нікому не розказуй про це, — попрохав він мене в переддень прильоту Сардіна.
— Навіть якби я захотів комусь щось розповісти, — сказав я, — я б не знайшов кому.
— Ну все одно — нікому, добре?
— Добре, — сказав я, і Ваня розповів мені про свою любов, про яку ще ніхто тоді не знав.
– Її звати Маргарита…
— Початок мені подобається, — перебив я його.
— Не перебивай мене.
— Вибач. Я слухаю.
– Її звати Маргарита…
Мені здалося, що він довго придумував початок цієї історії. Можливо, першим слухачем мав стати не я, можливо, це все було придумано без найменшого сподівання хоч на якогось потенційного слухача, проте початок мені сподобався.
– Її звати Маргарита, — почув я втретє, - і у неї шикарне чорне волосся. Так, вона брюнетка, вона молодша за мене на два роки, і я в неї закоханий. Але доля повернулася до мене не кращим місцем. Адже я боюся зізнатися у своїх почуттях.
— Кому, — не зрозумів я, — не кращому місцю чи долі?
— Маргариті, - задумливо протягнув Ваня. — Маргарита — вона як богиня, мій янгол, моя Афродіта, ця, як й, ну блін, як її звали, ти знаєш, ця… о! Джульетта. Вона моя Джульетта, і весь світ мені стає негожим через це.
— Я й знаю? — запитав я.
– Її всі знають, — сказав Ваня, як мені здалося, не без гордості за цю дівчинку.
– І я знаю?
– І ти знаєш. Це донька нашого мера дяді Льоні.
— Ого! — присвиснув я.
— Ти не присвиснув, — сказав Ваня, — ти просто сказав «ого».
— Ну добре, я просто сказав «ого». Але ж справді ого!
— Це не найстрашніше в цій історії. Найстрашніше те, що у неї закоханий Сардін.
— Не переживай, — намагався заспокоїти я Ваню, — у Ритку закохана половина пацанів міста.
– І це — жахливо, — закінчив Ваня.
Потім прилетів Сардін. І Ваня зі мною більше ніколи не розмовляв, а так, лише зрідка і потайки від свого сатрапічного Сардіна кивав мені при зустрічі.
— Мабуть це доля, — зітхнув я.
— Доля — це безмежний світ, — занявчав один із котів, що вешталися на смітнику, рудий та мудрий напівперс, — і потонути в цьому світі — два пальці обісцяти.
Можливо, ця історія здасться по-кінематографічному надуманою і я сильно забіжу наперед, адже все це проявилося вже потім, на слідстві… І взагалі, я зараз багато чого зайвого скажу, але без цього епізоду далі не все буде зрозуміло — хоча і без того зрозуміло буде не все, проте…