Останній неандерталець
Шрифт:
— Не пустуй, Отто!
Шлезінгер здригнувся, почувши батьків голос, — він і тоді здригнувся, у човні. Але похлюпати краплинами було так спокусливо, що Шлезінгер нахилився до води.
— Впадеш!
Спогади… Спогади… Ринули хвилею, полонили мозок.
“Зараз батько схопить за ногу…” — подумав Шлезінгер, бо човен хитнувся і він відчув, що падає вниз, головою у воду. Тієї ж миті міцні цупкі пальці схопили його ногу вище кісточки. Це було так реально, що Шлезінгер не витримав, — скинув “Корону” з голови…
Якийсь час сидів, намагаючись опанувати себе. Розбурханий мозок утихомирювався
— Ти кохаєш мене, Отто? — питала вона.
Шлезінгер чекав її, і зараз, коли вона була поруч, він нічого не бачив, крім її очей.
— Отто! — шепотіла вона.
Її батьки були проти їхнього шлюбу. Півроку Еліза і Шлезінгер зустрічалися потай. І ось вона пішла з дому, порвала з родиною. Він тоді був студентом Берлінського університету, жив у дешевих мебльованих кімнатах. Тепер вони були вдвох.
— Ти кохаєш мене, Отто?
Кілька разів, не скидаючи “Корони”, Шлезінгер повертався до початку зустрічі, і Еліза так само питала:
— Ти кохаєш мене?..
Було щось дивне, неприродне у повторенні почуття, що його пережив понад тридцять років тому. Шлезінгер відчував подих Елізи, бачив її губи. Усе це було так близько і з таким болем, — певно, “Корона” підсилювала почуття, — що воно і відштовхувало і притягувало до себе воднораз. Шлезінгер уже не хотів повторення зустрічі, не хотів бачити її очей, а вони кружляли в розбурханих мізках, наче музична фраза на пластинці, коли зіскочить борозенка запису і некерована голка біжить по безконечному колу:
— Ти кохаєш?..
Може, це жорстоко пропонувати “Корону” Елізі. Проте Шлезінгер мав на комусь перевірити прилад.
“Корона” — досить точне слово для витвору Шлезінгера. Голову охоплює гнучкий металевий обруч, кінці його сходяться на скронях. Звідси до потилиці йдуть тонкі дужки, що замикають собою футляр для електричної батарейки. На кінцях обруча плоскі коробки магнітів; наверху локатор, він настроює прилад на магнітний контур; разом із локатором — підсилювач. Зовні “Корона” нагадує легку блискучу річ.
— Щось пригадай, — сказав Елізі байдуже, приховуючи хвилювання: він не хотів тривожити жінку, заздалегідь розкривати таємницю “Корони”.
Фрау Еліза була худорлява, передчасно змарніла жінка. Їй виповнилося п’ятдесят, але виглядала вона старше своїх років. Видавши заміж Матільду, єдину дочку, в котрій не чула душі все життя, фрау Еліза нічого вже не чекала для себе, так само перестала чекати вже чогось від чоловіка. Отто був невдахою, — яка сліпа юність, а попереджали її батьки! Крім інституту, роботи, Отто більше нічим не цікавився. А десь був Рим і віденська опера, і життя, про яке мріялось і котре спливло безслідно рік за роком.
— Що ж мені згадати, Отто?
— Що хочеш, — відповів Шлезінгер.
Може, він сподівався, що на чужій хвилі прилад не спрацює. Він уважно дивився на Елізу.
Її худорляве обличчя зблідло, змарніло ще більше. Воно було всіяне дрібними зморшками.
— Отто… — шептала Еліза.
Великі, світлі сльози котилися по її щоках. Нестерпно було дивитися на них. Еліза страждала. Шлезінгер зірвав “Корону” з її голови.
Батарейка випала з гнізда і, поки Шлезінгер шукав її, а потім згорбившись ішов до дверей, Еліза захлиналася сльозами:
— Отто… Це було найкраще в нашому житті!
В кабінеті Шлезінгер поклав “Корону” на стіл. Він боявся її. Прилад навіював йому минуле. А навіщо воно Шлезінгерові? Еліза могла пригадати інше. Через місяць після того, як вони побралися, нацисти захопили владу в Німеччині. Молодята втекли до Швейцарії. Нишком, у товарному вагоні. Адже Еліза — єврейка. В Лозанні, щоб прожити, Шлезінгер працював сміттярем на майдані Кальвіна. Еліза заробляла шитвом. Її музикальні пальці були поколоті голками. Відтоді вона ніколи не грала на віолончелі… Чотирнадцять років у вигнанні! Чи треба було винаходити “Корону”, щоб пережити це знову? Шлезінгерові стає боляче від самої згадки про фартух сміттяра. Добре, що йому тоді поміг доктор Верндт. Хто там грюкає?..
— Тату! — прочинила двері Матільда.
— Заходь! — обернувся Шлезінгер. Він зрадів доньці, можна було на якийсь час забути свої важкі думки.
— Ти чимось образив маму? — пригорнулася дочка.
— Ні, ні… — Шлезінгеру приємно відчувати доччині теплі руки. — Я не хотів їй нічого прикрого.
— Це твоя “Корона”? — Матільда взяла зі столу прилад. — Як з нею поводитись?
Шлезінгер хотів був одібрати в неї прилад.
— Постривай, тату, — відійшла вона від столу. — Надіти можна?
Якусь мить Шлезінгер вагався. Може, молодість оцінить все інакше? “Корона” не навіє їй тяжких спогадів. Людина і винахідник боролися в Шлезінгерові: людина була у відчаї, винахідник сподівався. Чи не розв’яже молодість усіх сумнівів? Напевно, він би одмовив Матільду, якби не телефонний дзвінок.
— Я не заважатиму тобі, тату, — Матільда вийшла з кімнати.
Телефонував Теодор. Шваббе просить дані про дослід з Ікаром за минулий місяць.
— Вони у мене в сейфі, — відповів Шлезінгер. — Секретна документація — в сейфі. — Пообіцяв за годину приїхати.
Експеримент з Ікаром провадиться під шифром Ік 17–67. Вивчається дія на мозок хімічних компонентів — через повітря і воду. Шлезінгеру не подобаються ці досліди. Від них тхне Майданеком… Поки що на мавпі. Але навіть зараз “поки” несе на собі певний наголос. Усе менше стає в інституті чистої науки, все більше прикладних утилітарних завдань під шифрами…
Шлезінгер забув про свої роздуми, зачувши притоптування, плескання в кімнаті доньки. “Щось із Матільдою?..” — подумав він, згадавши “Корону”.