Останній неандерталець
Шрифт:
Ми посміхалися жартам, крутим слівцям та дивувалися з нахабства льотчиків.
Ракету встановили на бетонованому квадраті: майданчик був приготовлений для чергової півдюжини. Новенька відрізнялася меншими розмірами та зеленою смугою, що звивалась по циліндру, мов спіраль.
Літак відлетів, тітки Тапі не було.
— Джіммі, — спитав я, — може, це не той літак? Може, тітка Тапі прилетить на іншому?
— Білл, — одказав він, — помилки бути не може: все ж таки армія. А тітка — раптом вона невидима?
Біля ракети вартував Мітчелл, простакуватий хлопець із канзаських фермерів. Нас попередили: до ракети не наближатися, не муляти очей вартовому.
Увечері мене зустрів Джіммі:
— Білл, — сказав він, — ти знаєш, про що я думаю?
— Знаю, — відповів я. — Те саме й мені з думки не сходить.
— Так, Білл, — довірливо глянув він, — ми завжди розуміли один одного.
— Авжеж, — сказав я. — Літак прибув о третій, так?
— Так, — підтвердив Джіммі.
— Єдиною особою жіночої статі була ракета.
— Ракета, — згодився він.
— Вона і є тітка Тапі.
— Тапі!.. — вигукнув Джіммі. — Але, Білл, як же розуміти: “Гостюватиме тридцять днів…”
— Зачекаємо тридцять днів — побачимо.
Але так довго чекати не довелося. На ранок залога вирувала. Усі поспішали до нової ракети подивитися на Мітчелла.
Він сидів навпочіпки, малював на піску будиночки, пташок і щось белькотів напівголоса. Автомат, застромлений дулом у пісок, стирчав збоку, на тих, що оточили його, Мітчелл не звертав уваги, наче займався якоюсь невідкладною справою.
— Мікі, — спитав сержант Келлі, — що це в тебе?
Йому довелося повторювати своє запитання двічі, аж поки Мітчелл підвів опасисте, добродушне обличчя.
— Це ферма в Канзасі, я її збудую, коли скінчу службу. От поглянь, Джек, — кивнув він приятелеві, теж із фермерів, — оце будинок. Бачиш — шість кімнат! Тут моя Бетті буде виховувати малят, метких таких, кучерявих… Оце гараж, тільки автомобіль не поставив, зараз домалюю… А тут пташник, бачиш, кури… ко-ко-ко! — розбіглися по подвір’ю, шельми…
Ми всі посміхалися, слухаючи його. Навіть худючий, як засохлий фінік, капітан Шеррі не міг стримати усмішки. Це ще більше завдало нам охоти, чулися пирхання, смішки.
Але Шеррі, пригасивши усмішку, мовив офіційним тоном:
— Ви п’яні, Мітчелл, де ви встигли набратися?
Мітчелл пропустив повз вуха начальницький тон і звернувся до самого капітана:
— Ні, ви послухайте, Шеррі (він так і сказав: Шеррі, без чину й звання), тут буде стайня для огирів, і я вас прокатаю — ось так…
Він підскочив, вигнув шию і, хвицнувши, як жеребець, ногою, заіржав просто в обличчя капітанові.
Це виглядало страшно, непоштиво. На мить усі остовпіли, потім — ніби за командою — розреготалися. Присідали, хапалися за животи, перегиналися навпіл, реготали,
Мітчелла відвели. До ракети приставили нового вартового, непитущого Джо Вудхауза. Але ще довго в різних кінцях табору не вщухав регіт…
Білл Хоуз замовк, підніс до рота кухоль, вихилив одним духом. Руки його тремтіли, обличчя кривилося. Здавалося, його вхопить припадок.
— На цьому не скінчилося, — опанував він себе. — Але те, що почалося, — страшніше за чортову карусель.
Надвечір ми знову зійшлися до майданчика, де стриміла в небо, мов поганський бог, Тапі. Біля її підніжжя, захлинаючись від задишки, плазував статечний непитущий Джо Вудхауз. Скинувши автомата й обмундирування, він рачкував і гавкав по-собачому.
Нас пойняв страх. Ми тупцювали, мов череда худоби в загорожі, і дивились на товариша, а він поводив навколо налитими кров’ю очима і гарчав на нас, не підпускаючи близько. Коли його схопили, кусався і скавчав тоненько, наганяючи на кожного мерзлякуватий жах.
Капітан Шеррі зібрав нас і сказав:
— Якщо помічу щось таке, як у Мітчелла і Джо, — накажу обшукати всіх до одного. Роздобуваєте сухий спирт?.. Знайду таблетки, — бога беру свідком, — розстріляю!
Ці слова заспокоїли нас. Звичайно, міркували ми, в усьому винен сухий спирт. І спека теж. Капітан виголосив правильну промову, і коли взяв бога за свідка, — розстріляє неодмінно.
До ночі табір ущух, але я заснути не міг: перед очима стояло дурне обличчя Мітчелла, вищирений рот Джо. Я крутився на ліжку, як раптом увійшов Джіммі. Злодійкувато озираючись, нечутно підійшов до мене:
— Білл, вона світиться…
— Хто?
— Світиться, Білл…
— Хто? Кажи!
— Ракета!
При цих словах Джіммі подивився так, що в мене мороз пішов по спині.
— Джіммі, тобі нездужається. Піди спочинь, — сказав я і одвернувся до стіни.
Але Джіммі не пішов. Він нерішуче переступав з ноги на ногу і нарешті торкнувся мого плеча:
— Білл. Я… ти знаєш, я боюсь…
— Чого? — підскочив я на ліжку.
Губи Джіммі тремтіли, на скронях ряснів піт, він боязко шепотів:
— Цієї клятої Тапі, Білл. Вона світиться, ходімо, поглянеш!
Ніч була темна, наче притрушена сажею; до майданчика ми дісталися навпомацки. Два ряди ракет погрожували небу чорними пальцями, а перед ними висіло у повітрі кошлате чудовисько і дихало, пульсувало спалахами зеленого вогню. Хвилі світилися й перекочувалися по його довгому тілу, звивалися навколо, немов насичені електрикою хмари; деякі пасма стікали донизу, висіли по боках скуйовдженою вовною і, відриваючись шматками, з шерхотом танули в повітрі. Невидимі струми пронизували все навкруги; волосся ворушилося, обличчя, руки вкривалися сиротами.