Останній неандерталець

Грєшнов Михайло Миколайович

— Чекаєте, що я скажу? — спитав нарешті Верндт, відклавши папери і журнали. — Я можу сказати тільки одне, Шлезінгер: ваше відкриття геніальне.

Шлезінгер здригнувся, чи не почулося йому?

— Водночас, — вів далі Верндт, — ваше відкриття небезпечне, як ядерна зброя. Точніше: воно потрапить до рук, що зроблять його таким. Будемо одверті, Шлезінгер. Ми обидва живемо в країні, — уточнив Верндт, — де почувають свою силу мілітаристи й бюргери. Мілітарист небезпечний тим, що відкрито прагне війни. І всі це знають. Але бюргер не менш страшний, бо він здійснює задуми мілітариста на ділі. Що таке наш бюргер, Шлезінгер, які його відмітні риси?

Він здатний проливати сльози над здохлим котом. І він же здатний збудувати Освенцім і здирати шкіру з живих людей… Є в бюргера ще одна властивість: він легко дає себе одурити. За допомогою вашої штуки, — Верндт кивнув на “Корону”, — одурювання піднімуть на вищий рівень. Вона, — Верндт торкнувся “Корони”, — навіє бюргерові золотий сон. Минатимуть грози і катастрофи, бюргера поведуть на бійню, а він милуватиметься першим коханням і юною Гретхен. Вам відомий експеримент Олдза над пацюками: у мозок тварини, в центр “задоволення”, вживлено електроди. Пацюк натискає на важельок, дістає імпульс. Це йому подобається, — Верндт показав очима на журнал, де було відкреслено абзац. — Він починає тарабанити по важельку до п’яти тисяч подразнень на годину, поки не звалиться без сил… Так і наш бюргер — забуде все на світі, крім золотих снів. А ті, кому це вигідно, здійснюватимуть свої плани. От яку штуку ви придумали, Шлезінгер. Небезпечна іграшка, надто небезпечна.

— З іншого боку, — провадив далі Верндт, — чому я назвав відкриття геніальним? Коли ви мені дали “Корону”, я згадав конспекти своїх перших статей. Ви ж знаєте, нотатки моїх перших років, мої книги і дім спалили наці… Я поновив у пам’яті ці статті.

Верндт потягся до списаних дрібним почерком аркушів.

— Це дивина, Шлезінгер: все забуте поновлено слово в слово! Але це крапля порівняно з тим, що ви пропонуєте бюргеру. Пам’ятаєте, я повернув вам “Корону”? Я боюся її, Шлезінгер. Бо в мені, і у вас, і в кожному з німців сидить цей бюргер! Звільніть мене, Шлезінгер, від вашого винаходу. Звільніть! А якщо хочете перевірити дію моїх слів — дослідіть “Корону” на комусь іншому. Хоча б на вашому директорові Шваббе.

В парку так само гуде вітер. Але вікна в асистентській погасли. Шлезінгер дивиться на годинника: дві хвилини на другу…

Гаснуть вікна в лабораторії Хейфітца. Зараз і Шваббе вимкне світло. Поїхав Хейфітц. Погомонівши на сходах, розходяться врізнобіч асистенти. А зелені вікна, як і раніше, стережуть темряву. Шваббе готує спектакль за участю Шлезінгера.

Ну що ж, Шлезінгер не відмовиться зіграти роль. А поки ще є час пригадати, як розгорнулися події після розмови з Верндтом.

Шлезінгеру не привелося доповідати директорові про свій винахід. Шваббе зайшов до нього сам.

— Чому, — питає він, — я маю дізнаватися про винаходи співробітників з третіх вуст?..

Шлезінгер дивиться на директора. Звідки Шваббе довідався про винахід? “Матільда… — згадав він. — Це вона розповіла Тедді”. Шлезінгеру неприємно, що дочка виказала його таємницю. Але тут він подумав, що чим більше живеш на світі, тим більше втрачаєш близьких: навіть рідна дочка йде до чужого… А Тедді? Той піде далеко!

— Що ж, ворушіться, показуйте, — не то жартує, не то наказує Шваббе. — Що у вас там?

Шлезінгер помітив цю напівтональність: шеф завжди звертався до нього лише в наказових інтонаціях. Помітив Шлезінгер інтерес до себе і в свинцевих очах директора. Шваббе дивився на нього надто пильно, тепер від нього не сховаєш жодної дрібниці.

Шлезінгер

дістав із сейфа “Корону”.

— Це?.. — спитав Шваббе, беручи до рук “Корону”. — Надіти на голову?

— Щось пригадати, — сказав Шлезінгер.

Шваббе умостився в крісло, насунув на солдатського їжака “Корону”. Для його квадратного черепа прилад виявився затісним. Шваббе посовав обручем, утихомирився…

Верндт пропонував дослідити “Корону” на Шваббе. Чи це був жарт, чи, може, Верндт мав намір наштовхнути Шлезінгера на єдиний висновок, який мав зробити винахідник, але Верндт не відповів на основне: що робити з “Короною”? Сам Шлезінгер досі цього не вирішив, подумував, чи не приховати поки що “Корону”.

Але Шваббе сидить перед ним, таємницю розкрито, і тепер багато що залежить від того, як Шваббе сприйме винахід. Шлезінгер розуміє, що це вирішальна хвилина, в душі зароджується страх: він ніколи не був сміливим, він не борець. Життя він прожив у залежності й підлеглості,— звичайний бюргер, сказав би про нього Верндт. Шлезінгер і зараз відчуває приниженість перед Шваббе. Де вже йому взяти сміливості…

Шваббе знімає “Корону”. Мине хвилина, перш ніж він отямиться. Шлезінгер жде, що скаже директор, але йому навіть не примарилося б те, що сказав директор:

— Як він їх, росіян, з автомата, — тах-тах… — заговорив Шваббе. — Браво, оберштурмфюрер Штарке! Я завжди захоплювався його рішучістю! — Шваббе знову надіває на голову “Корону”. — Нумо, я ще раз гляну на його обличчя…

За хвилину він скидає “Корону”:

— Ух, як він їх з автомата!..

У Шлезінгера повзуть по спині мурашки. Від холоду чи від слів есесівця Шваббе? Так, так, від холоду — вітер…

Нарешті погасли вікна в кабінеті директора. Шлезінгер чекає, поки Шваббе зійде вниз.

Ось він виходить, натягує рукавички: його квадратну постать добре видно в освітлених дверях. Неквапом спускається по сходах, сідає в машину. Блимнувши фарами, машина рушила. Шлезінгер підводиться з лави.

Відчиняє йому швейцар Курт Вейнер.

— Це ви, пане Шлезінгер? — Широке обличчя Курта від усмішки здається круглим… — Пізно ви сьогодні. І яка ніч — холодно, вітер…

Швейцар прихильно ставиться до Шлезінгера. Може, через те, що Шлезінгер, на відміну від інших співробітників, завжди привітний і щирий з старим. Він і зараз відповідає Вейнеру:

— Собача ніч, Курт. Не заздрю тому, хто нині в дорозі…

— Ви змерзли, пане Шлезінгер. Я приготую каву.

— Дякую.

— У нас сьогодні нещастя, пане Шлезінгер. Помер Ікар.

— Ікар?..

— О десятій годині. Якої тут пан Шваббе давав прочуханки лаборантам!

Старий підіймається разом з Шлезінгером по сходах.

— Лаборанти пішли. Палескі навіть сказав: “Піду до біса з інституту!” Пробачте лайливе слово. Але він так сказав.

Біля кабінету Курт повертається назад:

— Кава зараз буде, пане Шлезінгер.

Загибель орангутанга не така вже й несподіванка. Шлезінгер глянув на останні енцефалограми, що лежали на столі. Шалені криві свідчили про деградацію мозкових клітин. Лаборанти тут не винні. Шваббе це добре знає. Причина його невдоволення зовсім інша: Ікара треба кимось замінити, а кандидата “з вищою нервовою організацією” поки що нема.

Шлезінгер відчиняє сейфа, дістає “Корону”, розрахунки і креслення. Треба готуватися до виступу.

— Загалом, непогано! — оцінив Шваббе своїм улюбленим слівцем “Корону” після того, як побачився з оберштурмфюрером Штарке. — Вітаю вас, Шлезінгер!