Останній неандерталець
Шрифт:
Шлезінгер найбільше боявся, що Шваббе потисне йому руку. Проте Шваббе не подав руки. Для нього Шлезінгер — усього-на-всього молодший науковий співробітник, нікчема, якому неждано звалилося в руки чудо.
— Вітаю, — казав він. — І отак можна згадати все, Шлезінгер, — юність, гулянки, жінок?..
Шлезінгер не відповідає. Він був паралізований стражданням. Ось вона, відповідь Хельмута Верндта. Якщо відкриття потрапить до таких чудовиськ…
А Шваббе не чекав від нього відповіді. Він знову нап’яв “Корону” і, ніби на зло Шлезінгеру, мимрив,
Коли Шваббе опам’ятався, долю “Корони” було вирішено. І ним, і Шлезінгером.
— Сьогодні четвер, — сказав Шваббе. — В суботу наукове засідання. Підготуйте доповідь. Будуть гості. Будуть шефи. Я презентую вас. Ви зробите доповідь і демонстрацію. Щоб усе — як на плац-параді.
Шваббе не забажав пояснень і креслень. Він, директор Шваббе, теж залежний від сильних світу сього. Але не такий він простак, колишній майор СС. Він не від того, щоб заробити на відкритті Шлезінгера політичний капітал, — піднесе “Корону” як сюрприз для тих, хто стоїть вище…
У двері постукали:
— Можна зайти, пане Шлезінгер?
— Заходьте.
— Ось кава. — Курт ставить на стіл блискучий кавник, склянку. — Приємно вам працювати, пане Шлезінгер.
Біля дверей Шлезінгер зупиняє швейцара:
— Курте, розпаліть камін!
Старого це прохання дивує: він не пам’ятає, коли в інституті востаннє топили камін. Що скаже директор?.. Але ж пан Шлезінгер чекає, пан Шлезінгер просить. Хіба не цей сутулий, завжди заклопотаний чоловік знаходив час привітатися з ним, Куртом Вейнером, поцікавитися родиною, онуками?.. Кінець кінцем розпалити камін — дрібниця. Старий згоджується.
— Для вас, пане Шлезінгер. Ніч така холодна…
— І покладіть побільше дров, — просить Шлезінгер, — побільше дров, Курт!
Конференц-зал інституту гуде благопристойно, вишукано, як і личить поважному інтелектуальному збіговиську.
Дами, з віялами і декольте, респектабельні чоловіки з орденськими колодками на грудях, дехто при орденах; там і тут блищить золото генеральських погонів.
Збори ще не розпочалися. Однак рада інституту в президії. Тут і Шлезінгер. Сидить у задньому ряду. Шваббе запрошує його в перший ряд. Шлезінгер у чорному костюмі, руки йому холодні.
Зал чемно жде. Виблискує вставними зубами. Виблискує коштовними камінцями. Але до чого тут погони? Шефи з дружинами — це зрозуміло. Але чому то там, то тут серед темних костюмів промайне мишачі хакі?.. Зал сповнений шепоту, цікавих поглядів. Хто цей Шлезінгер? У задньому ряду? Ординарний мужчина… Кажуть, науковий співробітник. Навіть не доктор… А йому вже за п’ятдесят!.. Шлезінгер відчуває, що про нього подейкують саме так.
Нарешті Шваббе сходить на кафедру.
— Панове, — починає він. — Сьогодні наш інститут демонструє чудове відкриття!
Шваббе позує, він милий, ніби янгол, колишній майор СС. Він зумів піднести шефам сюрприз.
— Колега Шлезінгер, — проводить далі він, — слава і гордість нашого інституту…
Як усе це дешево — діаманти, кар’єра, — коли переживаєш
Та навіть у цю єдину мить такі, як Шваббе, не дадуть побути тим, хто ти є.
— Відкриття Шлезінгера… — гримить з кафедри Шваббе.
А часу лишається — лічені хвилини. Матільда розповіла Тедді про “Корону”. Тедді розповів Палескі. Палескі — Хейфітцу. Хейфітц — директорові. “Що, у тебе неприємності, татуню?..” Матільда прийшла попросити “Корону”. їй приємно згадувати, як вони танцювали з Тедді.
Та навіщо думати про дрібниці?..
— Кого не звабить думка побачити себе молодим і вродливим?.. — питає у залу Шваббе.
Він певен, що така перспектива захопить кожного. Зал чемно аплодує. Генерали щось записують у блокноти.
— Вічне кохання, — веде своє Шваббе, — золоті сни людства — ось що дає нам винахід колеги Шлезінгера.
А перед винахідником — полум’я. Гарних дров приніс для каміна Вейнер! Навіть металевий обруч згорів на вугіллі.
— Слава винахідникові! — проголошує Шваббе.
Серед гучних оплесків ніхто не розчув пострілу. Чоловік у задньому ряду схиляється головою вперед і сповзає з стільця. Йому не потрібна слава, не потрібні оплески, він вважає за краще забрати з собою таємницю “Корони” — золоті сни людства.
ОСТАННІЙ НЕАНДЕРТАЛЕЦЬ
Тепер, коли хвороба, госпіталь і ці три дивовижні дні уже позаду, я хочу написати книжку про зустріч з неандертальцем. Друзі підганяють мене — пиши. І я напишу її. Але я рішуче проти поспіху: сімдесят годин, котрі я провів з ним, і два місяці марення на лікарняному ліжку настільки переплутали в голові картини дійсного і фантастичного, що мені ще довго доведеться розплутувати цю історію. Лікарі дозволили мені читати і писати. Друзі просять: розкажи се, розкажи те. Я розповідаю, намагаючись зосередитись. І як усякі друзі, що зичать тобі добра, вони радять: пиши. Я витримав з ними не один бій. Але, мабуть, треба поступитися. Поки що я погодився написати статтю.
Отже, з чого все почалося?
Тедді Гойлз зірвав із себе кисневу маску: так він робив завжди, коли йому хотілось чортихнутися на весь білий світ. Що буде далі, я знав.
— Хай йому чорт! — сказав він. — Відколи цей дойда Хілларі та ще з цією мавпою, з шерпом Тенсінгом, забрався на Еверест, мені робити в горах нічого. Подолай я хоч десять вершин, та якщо кожна з них буде бодай на метр нижча за Еверест — це вже не дасть ані слави, ані грошей. Три рядочки петиту десь на шістнадцятій сторінці “Нью-Йорк Таймс” — ото і все!