Нова стара баба
Шрифт:
Варто сказати, що при постійному обороті модних речей, крутіїв та модників, Зойка виглядала суворою, старомодною та ледь обтесаною містом. Вона, як і раніше, носила зачіску-корону – вкладені дві коси, або робила низький кінський хвіст. У неї було дві сукні, одна з них парадна, бо невизначеного, але світлого кольору. Зазвичай вона носила довгу, схожу на циганську, спідницю та об’ємні блузки, й замотувалася в яскраву шаль. Ще у неї був справжній джинсовий костюм, у котрий вона влазила, коли «крутилася». Хоча ми дарували їй парфуми, Зойка користувалася дорогими чоловічими одеколонами. Якось я запитала, навіщо вона
Звичайно, що в Зойки також були свої слабкості: ковбаса-сервілат, «Ризький бальзам», ніжна печінка, шоколад із п’янкими вишнями, яскраві шалі, гарна порцеляна, статуетки балеринок (по можливості, вона їх колекціонувала) та кришталеві келихи під шампанське.
У цей період Зойка нарешті познайомила мене зі своїм другом, котрого вона нарекла «Мой печёночный дружок». Він звався Наумом Львовичем, був ювеліром, зустрілися вони біля службового входу одного зі столичних гастрономів, де кожний отримав пакунок із печінкою. Два печінкових ласуна обмінялися рецептами, Наум Львович умовив Зойку скуштувати гусячу печінку, що вона нею раніше нехтувала.
Непотріб з’явився у житті Наталі після того, як вона закінчувала навчання та підробляла екскурсоводом. Він був у складі московської делегації діячів театру та кіно, котрим Наталя показувала Київ. До іноземців її поки не підпускали, однак обіцяли, що влітку дадуть потренуватися десь у російській провінції (мабуть, в УРСР тренуватися деінде, окрім Києва, не було потреби, «та й на що тут дивитися», мене ж завжди трусило від подібного ставлення).
У Непотреба, звісно, були і є ім’я та прізвище, але я озвучувати це не хочу, щоб не каламутити водяників.
Кожен робочий день сприймався Наталею як «проявочний». Так вона це називала. Вона дуже хотіла, щоб усі побачили кращі якості, котрі щоразу проявляються, оновлюють її, роблять яскравішою. Вона була вдягнена в пошиту на замовлення сукню – синій шовк рясно вкритий білими, бузковими та рожевими пелюстками ніжних кримських троянд. Тканину Зойці дістав Наум Львович.
Того ж самого травневого дня Зойка та Наум Львович святкували день народження ювеліра, катеркували (Наум Львович любив вигадувати словесні новотвори). Вони пливли Дніпром до Канева. Весь час для парочки грав на скрипці студент консерваторії, у Наума Львовича було багато знайомих студентів-музик, яких він називав «мої консерванти». Студент навіть зіграв «сибірський вальсок», чим розчулив Зойку майже до сліз.
Непотріб служив сценаристом на кіностудії імені Довженка. Хоча у штаті, як виявилося, не значився – «хотів залишатися вільним». Саме так, і бажано за чужий рахунок та завдячуючи чужій кабалі. Худий, чорнявий та засмаглий, він нагадував мені хорта. Оксамитові очі, вологі губи. Йому було двадцять вісім років, і він завжди переймався амбітними планами, постійно чекав на дзвінки з Москви, пив, курив та любив гучні компанії. Навіть моє природне миролюбство мене зрадило, коли Наталя привела цей Непотріб до нас у дім. За все своє життя я не пам’ятаю іншої людини, котра настільки мене дратувала та пригнічувала тільки однією своєю присутністю, а того року мені виповнилося п’ятдесят. Можна сказати, що Непотріб став подарунком до мого ювілею від люблячої донечки.
Зойка
Я не знала про всі ті запаморочливі «чесноти» нареченого. А ще я і гадки не мала про основне – Наталя була від нього вагітна. Зойка довідалася й про це.
Вона знала, що Наталя має непоширену, четверту, групу крові з мінусовим резус-фактором. Зойка консультувалася з кількома провідними гінекологами та акушерами, котрі повідомили: навіть без огляду пацієнтки зрозуміло, що аборт є ризикованим вчинком, молода жінка з вірогідністю в дев’яносто відсотків не зможе мати дітей. Зойка сама не могла мати дітей, і оце тільки зараз я збагнула, наскільки їй те боліло. Інакше б вона без вагань відправила Наталю на аборт, уберігаючи її від Непотреба та залишаючи щасливою й бездітною.
Тому Зойка сиділа понура й тиха, а не робила сокирою кришиво з його пальців. Особливого плану в неї не було.
Ще вона знала про фактор свекрухи, ця нестерпна жінка досі уявляла, що вона – прима оперної сцени, хоча в опері ніколи не співала, бо вдало вийшла заміж і висиджувала свої шикарні підспинні основи вдома. Усі свої слова вона вимовляла з видовженням голосних: «Наааа-тааааа-ляяяяя», із такими манірно-натужними інтонаціями, що хотілося викликати «швидку».
Наталя також не скидалася на щасливу наречену. Можливо, вже тоді вона знала про нього більше, ніж того хотілося як їй, так і йому. Можливо, розуміла невідворотність своєї вагітності, цих стосунків, їхнього продовження. Можливо, була юною та розгубленою, хоча це – навряд чи. Моя розумна доня – непримиренна та водночас виважена.
Вона сказала, що знайомство – формальність, усе вже вирішено, жити вони поки що будуть із нами, але Непотребу обіцяли найближчим часом власну квартиру. Непотріб заявив, що теоретично можна жити в них, однак у мами бунтівна натура, вона в усе втручається, крім того, його сестра Аліна нещодавно розлучилася та зализує рани в родинному гніздечку, тож нетактовно буде щодня влаштовувати їй перегляд картин медового місяця щасливого подружжя. Звідки він відчув, що я настільки переймаюся тактовністю?
Але мене бентежило мовчання Зойки. Бо це було дуже на неї не схоже. Я все чекала, що вона зараз встане і промовить рятівне: «А ну, пошёл в жопу!» Зойка між тим хитнула головою, встала і тим завершила наші перемовини. «Приглашения мне отпечатают на нотной фабрике, с нотами марша Мендельсона и голубями. Как этот хотел. Я уже договорилась», – такими були її перші слова.
Наум Львович, також присутній, витягнув дві шкіряні коробочки з обручками у вигляді крил, вкритих яскравими маленькими фіанітами (Зойка розповідала, що коробочки для Наума роблять хлопці, які виготовляють медалі, ордени та різний нагороджувальний антураж).