Нова стара баба

Денисенко Лариса

З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.

Наталі подобався пафос

цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.

Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:

– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.

Медсестричка джеркотіла:

– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.

– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.

Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й віддати мені на піклування (у статусі бабусі я почувалася неймовірно щасливою), то чоловік залишався єдиним істотним фактором нервування.

Зойка сприяла швидкому розлученню, скориставшись зв’язками у суді.

Непотріб обурювався і говорив, що всі ми йому винні через загублені надії, принаймні у розмірі суми за чверть квартири. Він погрожував та носився як навіжений по знайомих «сашам» та «вєням» адвокатах, але зрештою зрозумів марність своїх надзусиль.

Нам телефонувала його матір, котра ридма ридала, вила й говорила, що ми зіпсували хлопчику життя, усі ми – хижі старі баби. Що хлопчик був вимушений жити в атмосфері нерозуміння, презирства та недовіри. Що ми нічого не дали йому, а хочемо забрати все, навіть дитину! Що ми не просто свині, а жолуді, й нам не зрозуміти тонких і довершених людей. «Он – Бо-о-о-о-г, вы не понимаете,

он просто Бо-о-о-о-о-г. В него нужно верить, молиться, возрождать! А вы-ы-ы-ы? Распяли! О-о-о-о-отправили на Голго-о-о-о-о-фу, утопили в нечистотах унижений!»

Я не могла усього того чути, Наталя й не збиралася, а Зойка вислухала, щоб сказати традиційне: «Да пошла ты в жопу!»

На завершення цієї оперетки Непотріб заявив, що «так цього не залишить», натомість залишив все та всіх так, як є.

Коли Славік почав ставити осмислені запитання стосовно батька, Наталя проінформувала дитину (уже не знаю, що на неї найшло!), що його тато випадково полетів на небо з олімпійським ведмедиком. Славік із цієї маячні невідомо з якого дива запам’ятав: його батько – олімпійський ведмідь. Тепер хлопчик, коли ми в таксі зі знятої на літо дачі поверталися до Києва, голосно вітався зі встановленим на в’їзді ведмежатком: «Привіт, тату!» Ще не було такого таксиста, котрий після цього хоча б на мить не забував крутити кермо.

* * *

Після того як Наталя проявила себе з усіх можливих кращих боків у різних олімпійських справах, її робота почала приносити їй більше задоволення. І грошей. Вона потрапила до переліку обраних, достеменно цього не знала, однак позитивні зміни відчувалися.

Донька наче множилася. Одна Наталя щоденно проводила екскурсії Києвом для англомовних гостей української столиці. Інша Наталя перекладала американські детективи, бігала на пошту та надсилала рукописи до Молдови. Книжки виходили під її перекладацьким псевдонімом, Зойка збирала їх на окрему полицю шафи. Третя Наталя намагалася бути активною в семінарських та конференційних колах, вона старанно готувала промови, писала статті, не заради науки (наука її ніколи не цікавила), а задля того, щоб ім’я її було на слуху. Четверту Наталю віднайшла колишня репетиторка Жаннус, котра переконала мою доньку займатися репетиторством.