Нова стара баба
Шрифт:
Звичайно, він потроху ожив би, відтанув, але не встигли ми зжитися одне з одним, як його запроторили у табір. Висунутим обвинуваченням дивувався навіть слідчий, однак за тих часів ніхто не суперечив обвинуваченням – ні ті, хто розслідував справу, ні ті, стосовно кого вона порушувалася. Якщо звинуватили – винен. Корися долі.
Я так злякалася, що залишаюся сама, що не встигла народити собі дитину (як я заздрила вдовим жінкам, самотнім, які наважилися народити від коханого і тепер тримали у руках невід’ємне від свого – інше життя). Тому я попрямувала за чоловіком
Спочатку я спілкувалася тільки з людьми у формі. Це спілкування нагадувало мені допити, свою біографію я проговорювала як не щось прожите, а щось вивчене, поділене на абзаци, заформалізоване. Можна сказати, що біографію я декламувала. Коли вони мовчали, а ледь не у кожного була така манера – замовкнути на дві-три хвилини і роздивлятися тебе, виманювати покази, зайві слова, половину мене змивало панічною хвилею. Я думала, що всі вони липкі від того, що на них налипає людський страх…
Інколи я говорила з поселянами. У них була дивна говірка, слова мовили, ніби пили, – маленькими ковточками. А душу відводила тільки тоді, коли дивилася на сосни. Неймовірно величні, я ніколи таких не бачила, здавалося, що вони починають зростати ще у небі, а потім спускаються до нас, грішників. Сосни вміли шепотіти та гудіти. І я також шепотіла до них та гула.
Мені необхідна була робота, за освітою я біолог, працювала у Ботанічному саду Києва, займалася квітами, духмяними травами та декоративними овочами. Але з роботою тут було важко. Я подалася проситися в помічниці єгеря, однак мені заборонили – могла скласти схему втечі для ув’язнених.
Я непогано готувала, але до їдальні мене також не допускали, мабуть, непокоїлися, що можу психанути та всіх потруїти.
Нарешті мені дозволили влаштуватися до школи, вчити дітей природознавства й читання. Дітей їм було не шкода, більшість зі школяриків – марійці, котрі не дотягували до почесного звання радянської людини, тому їхньою безпекою та мораллю можна аж так не перейматися.
Спочатку на мої уроки приходили понурі чоловіки, тепло вдягнені, у бушлатах, шапках, рукавицях. Діти та я постійно хукали собі на руки, ми мерзли, але не обурювалися, бо знали: люди у формі тут найголовніші, а ми – щось вторинне. Потім до мене звикли, зрозуміли, що я звичайна баба, у котрої не склалася доля, чоловік – ворог народу, то й усе.
Наталю я народжувала в атмосфері лютого холоду, з рота випаровувалися мої стогони та крики, медичний персонал зігрівався спиртом. Спирт був першим рятівником, а ще вміння правильно обмотуватися, загортатися, використовувати папір, бинти, ганчір’я.
Посеред операційної зали стояли повітряний калорифер і примус, на якому смажилася риба – лікарю та сестрам треба було їсти. Усі ці нагрівальні прилади виробляли відносне тепло, часто оманливе, але цілком відчутний сморід. Сестра-господарка баба Устінія ще кудись підмішувала ладан, щоб додати події народження святості та вказати на нас Богові. Ладан смердів рибою. Бог, певно, почувався ошуканим. Я відчувала запах
Поряд зі мною оперували Зойку. Власне, так ми і познайомилися. Зойці робили гемороідектомію, прибирали гемороїдальний вузлик. Як вона потім казала: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь».
Зойка працювала продавчинею, до своєї роботи ставилася скептично, а до людей – ще гірше. Ще у неї був баян, тому саме вона відповідала за нашу культурну програму. Вміла грати «вальсок» (дуже популярний серед тутешніх), народні пісні та матерні частушки.
Чоловік її вже тоді дременув у теплі краї. «Говно будет подбирать за ешаками, ешачим говном и согреется», – ділилася своїм баченням чоловікових планів Зойка. Я запитала її, хто такі єшакі, вона сказала, що це маненькі віслючки, але серуть стільки ж, як великі.
У Зойки був кудлатий собака Блоховець. Я його спочатку боялася, валяється на подвір’ї таке велетенське кошлате одоробло й жере морожену рибу. Блоховець та Зойка були подібні – великі, маслакуваті, кудлаті, набурмосені рибожери.
Блоховець, немов злочинець, крав убитих мисливцями куниць та приносив Зойці. Зойка і сама була вправною стрільчинею.
Вона знала одного марійця (звала їх черемисами), котрий спродував хутро на велику землю. Зойка та Блоховець мали свій відсоток. Час від часу Блоховця оголошували в розшук. Хоча шукали вони саме його, але всі думали, що це хтось із чоловіків, можливо, гребкорукий марієць, можливо, лісничий або ще якийсь хвацький.
Блоховець зневажливо, задньою лапою, струшував із себе кліщів, а потім залізав у буду, що її Зойка щотижня застеляла свіжим мохом.
Блоховець годував і мене, бо прожити на мою заробітну платню, враховуючи поїздки у більш цивілізовані міста з метою зібрати передачу чоловікові та зважаючи на малу дитину, було нереально. Цим ніхто не переймався, навіть я. Цим переймалася Зойка та Блоховець.
Зойка тягала додому рибу всім нам. Діставала консерви, жир та цукор грудками. А ще чай, правда, чай ми берегли для мого Олексія, а собі заварювали різне зілля. На лікарських травках розумілася я, це був мій родинний внесок. Трави і варення з брусниць.
А ще я робила мед та варення з молодих зелененьких соснових шишечок. Інколи вимолювала поступки та передавала це варення чоловікові. Воно багатьох врятувало від цинги, трохи знімало симптоматику сухот, допомагало вилікувати бронхіти. Ще потім я дізналася, що дехто з табірників викликав за «допомогою» шишкового варення пієлонефрит, а гепатитчики посилювали симптоми, щоб швидше піти із життя…
Шишки були універсальними помічниками, вони зігрівали нас у холоднечу, лікували застуди, але коли у своєму вільному, уже київському житті я зробила на пробу варення з молодесеньких зелених шишечок, а потім скуштувала його, мене знудило. Цей смолянистий запах нагадав мені про часи, коли я жила з відчуттям своєї вторинності та не уявляла, що маю майбутнє.