Невидимець
Шрифт:
— Маєте рацію, — погодився матрос, — страшні.
Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруг, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись зловити якісь непомітні рухи. Нарешті, він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:
— Бачте, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.
— Ну? — здивувався матрос. — Ви?
— Так, — відповів містер Марвел. — Я.
— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати…
— Ви будете вражені, — прикриваючи
— Правда?
— Бачте… — почав був Марвел конфіденціальним тоном.
І раптом вираз на його обличчі неначе дивом яким змінився. “Ой!” — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. “Ой-ой!” — скрикнув він знову.
— Що з вами? — здивувався матрос
— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Ну, мені, мабуть, треба йти, — сказав він, кумедно совгаючи на лаві й одсуваючись од свого співбесідника.
— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину, — запротестував матрос.
Містер Марвел нібито радився сам з собою.
— Брехні, — мовив Голос.
— Це брехні, — повторив містер Марвел.
— Таж у газетах пишуть, — спробував заперечити матрос
— Брехні однаково, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!
— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..
— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.
Матрос витріщився на нього з газетою в руці. Містер Марвел судомно крутив головою.
— Стривайте, — поволі мовив матрос, зводячись на ноги. — Ви хочете сказати…
— Так, хочу, — повторив містер Марвел.
— Тоді якого ж чорта дозволяли ви мені верзти вам усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?
Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.
— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбан, цей чортів син, не міг би хоч із чемності…
— Навіщо ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.
— Лаюсь! Я тобі покажу…
— Ходім! — звелів Голос і враз щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь чудною, кривульчастою ходою…
— Отож-бо, шмаляй відси… — сказав матрос.
— Це мені “шмаляй”? — спитав містер Марвел.
Він сунув якось бочка?, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.
— Ото бевзень, — сказав матрос. Розкарячивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід. — Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Це ж є в газеті!
Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його оступитися. Тоді він повернув до Порт-Стоу.
— Скільки тих дурнів на світі, — пробурмотів він до себе. — Ти бач, жарти знайшов… Глузувати з мене… Це ж є в газеті!
Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну річ, яка сталася зовсім уже недалечко від нього: про “повну жменю грошей”, що сама собою посувалася
Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погодь була сонячна, і двері всюди стояли отвором), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками підстрибували з своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємний літ — хоч цього ніхто не постеріг — вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.
Тільки через десять днів, коли бердокські події вже задавнилися, матрос спромігся зіставити ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.
Розділ ХV
УТІКАЧ
Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на горбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами — на північ, захід і південь. У ній було багато полиць, завалених книжками та науковими публікаціями, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок з культурами бактерії і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч сонце навзаході ще ясно освітлкн вало небо. Штори на вікнах не було спущено, бо хто б подумав зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий молодик з лляного кольору волбссям і з світлими, майже зовсім білими вусами. Робота, над якою він тепер працював, мала, на його думку, велику вагу, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.
Підвівши очі від роботи, він побачив, як палало небо за горбом просто нього. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула маленька чорна постать, що бігла схилом напрямі до його будинку. То був коротенький чоловічок у циліндрі, і біг він так шпарко, аж ноги його тільки миготіли.
“Ще один з тих ослів, — подумав доктор Кемп. — Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: “Невидимець!” Не можу зрозуміти, що це їх опало? Мовби “ми живемо в тринадцятому сторіччі!”
Доктор Кемп устав, підійшов до вікна й став дивитись на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.
“Жене, — подумав доктор Кемп, — але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе…”
Через хвильку одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать. Але ще через хвильку її стало видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать та зовсім не щезла за суцільною лінією забудов.