Невидимець
Шрифт:
— Осли! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.
Але ті, що були тоді на шляху і бачили втікача зблизька та спостерегли вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті, що були самі на відкритій місцині, — не поділяли докторової зневаги. Чоловік той біг щодуху і бряжчав так, наче він був набитий грошима гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед себе, туди, де під горбом уже починали запалювати ліхтарі і на
Тоді нараз на вершині пагорба собака, що був грався на шляху, заскиглив і шмигонув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.
Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи вниз з горба. Крики розляглись уже й на вулиці, коли Марвел був ще тільки ген-ген де. Люди засували засуви, хряскали дверима, зачиняючи їх ва собою, налякані чутками про Невидимця. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх промчав повз нього, випередив його і вмить охопив ціле місто.
— Невидимець! Невидимець!
Розділ ХVІ
У ЗАЇЗДІ “ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ”
Заїзд “Веселі крикетисти” стоїть якраз біля підніжжя пагорба, де починається колія конки. Власник його, спершися кирними червоними руками на прилавок, балакав із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому їв сухарі з сиром, пив пиво і розмовляв про щось з вільним од служби полісменом. Вимова його була виразно американська.
— Чого це вони галасують? — спитав сухорлявий візник, уриваючи мову й намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі.
Хтось пробіг по вулиці мимо дверей.
— Може, горить десь? — висловив гадку власник заїзду.
Кроки наближались. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судомно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь давав можливість це зробити тільки наполовину.
— Іде! — закричав він пискливим од жаху голосом. — Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте!
— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері хряснули.
Американець зачинив другі двері.
— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не пускаючи з рук книг. — Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік од нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!
— Тут вам буде безпечно, — заспокоїв його чорнобородий. — Двері зачинені. В чім річ?
— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло
— Гей! — крикнув полісмен. — Хто там?
Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:
— Він уб’є мене! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..
— Ну, гаразд, — сказав господар, — заходьте сюди, — і він підняв дошку над проходом за прилавок.
Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.
— Не відчиняйте дверей! — верещав він. — Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?
— А, то це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину. — Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.
Раптом віконце на вулицю розлетілося на дрізки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на ослін, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, звівши брови, сказав:
— Це таки він.
Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на потрощене вікно й підійшов до своїх клієнтів.
Раптом усе стихло.
— Шкода, що я не маю при собі кийка, — промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей. — Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.
— Не дуже-то поспішайте з дверима, — занепокоєно сказав сухорлявий візник.
— Одсуньте засуви, — порадив чорнобородий, — а коли він увійде… — і він показав револьвер, який був у нього в руці.
— Так не можна, — запротестував полісмен. — Це ж убивство.
— Я знаю, в якій країні я тепер, — відповів чорнобородий. — Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!
— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене, — сказав господар, дивлячись поверх фіранки.
— Добре, — сказав чорнобородий і, нахилившися, з револьвером напоготові, сам став одсувати засуви.
Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.
— Заходьте, — стиха мовив чорнобородий, одступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері.
Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.
— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел. — Він пішов кругом… десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.
— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду. — А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте… — він безпорадно озирнувся навколо.
Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.
— Двері надвір і ще одні двері, — мовив він далі. — Двері надвір!.. — і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. — Двері надвір були відчинені, — сказав він, і його товста спідня губа одвисла.
— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.