Мотря
Шрифт:
— Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі!
Кочубей не знав, що на це відповісти.
— Бачиш, — озвалася Любов Федорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!
Кочубей розізлився:
— Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам — і на тому край!
— Не дасте?
— Ні!
— Батьку! — почала, зміняючи голос, Мотря, — не толочте ви щастя своєї доньки. Досить вона каралася у вашій хаті,
— Значаться, з моєї? — засичала Любов Федорівна, але Кочубей заспокоїв жінку.
— Говори! — приказував доньці.
— Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, даруйте на церкви, зробіть з ними що вам завгодно, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною, що я шлюбу не зломила, що віри коханій людині доховала!
Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла. Кочубеєві сльози закрутилися в очах.
— Відтрунь її від себе, — озвалася Кочубеїха, — блудниця, лицедію перед тобою грає.
Кочубей підніс доньку, і вона знов, як стовп, підперла стіну.
Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна капля впала на гетьманський лист.
Кочубей пригадав собі, що гетьман пише. Тер чоло рукою і говорив спроквола, як на суді:
— Я відповів Іванові Степановичові, що хоч як шаную його, але доньки за нього не віддам, бо вона хрещениця йому. Це мусиш, Мотре, прийняти до відома, й покоритися долі.
Мотря спалахнула.
— Хоч ти мій батько і родитель, — сказала, — але ж я не «безсловесная вещ», з котрою що захочуть, те й роблять. Перед Господом, вседержителем моїм, і перед світом цілим, перед майбутністю клянуся, що твориться насильство наді мною, з яким я не погоджуся ніколи.
— Ха-ха-ха! — розреготалася Любов Федорівна, — насильство, — що в наложниці гетьманські не пускаємо тебе! Ха-ха-ха!
— Проклята будь тая хвилина, мамо, коли ви промовили це брудне й неправдиве слово!
Кочубеїсі піна виступила на рот. Мотря говорила дальше:
— Не наложницею гетьманською хотіла я бути, лиш вінчаною жінкою, як воно із листа його видно, гетьманшею.
— Гетьманша, гетьманша! — аж підскакувала зі злоби Любов Федорівна, — подивіться ви, люди, яка мені гетьманша!
— Так, гетьманшею хотіла стати Мотря Кочубеївна, а Любов Федорівна не дозволяє, бо Любов Федорівна сама тієї честі забажала.
— Чортице, мовчи! — ревнула Кочубеїха і з кулаками кинулася на доньку. Але Мотря вхопила маму за руки, і вона тільки піною метала.
Кочубей насилу відтягнув жінку від доньки, насилу повів її у другу світлицю і замкнув двері на засув.
— Гетьманша! — реготалася в другій кімнаті Любов Федорівна, — гетьманша! Гетьманська наложниця, любовниця старого прелюбодія! Гетьманша!
Кочубей стояв хвилину безрадно. Боровся між любов'ю доньки а покірливістю для жінки. Безрадно махав правою рукою і турботно твердив:
— От тобі
— Відчини, окаянний, відчини! Кажу тобі, відчини хутчіш!
Кочубей, зітхаючи, взяв доньку за руку і повів її по східцях уділ.
— Посидиш тут, — сказав, коли обоє зійшли в погребець, а тоді руками очі закрив і, плачучи, ступав назад по сходах.
Мотря пустилася за батьком, але він скоро засунув шафу за собою.
Крізь тую шафу чула Мотря, як у секретній коморі хтось головою товк до дубового стола.
Цей луск ніби довбнею бив її по висках.
Оглухнути, а не чути того гомону глухого! Оглухнути навіки!
Втихло все. Чути тільки, як хтось по коморі ходить. Ходить кругом стола. Ходить, ходить, ходить… Мотрі голова закрутилася, як у гарячці.
Нараз той самий вереск:
— Відчини мені двері, зараз відчини, а то підпалю двір. Викурю вас, як суслів із нори! Відчини — чуєш!?
Зупинився хід.
Заскрипів засув. Два голоси перечаться з собою. Мотря не розбирає змісту.
І знову луск. Запала клямка. Тихо.
Кругом чорно і глухо; непросвітна темрява — темниця.
Батько доньку свою позбавив волі!
У ТЕМНИЦІ
«Батько доньку свою позбавив волі, до темниці замкнув! — це була перша гадка, що блискавкою майнула крізь темряву. А за нею, як грім за блискавкою, прогурколо питання: — За що? Пощо? За яку провину? За те, що она вірною хотіла бути свому коханню, що не хотіла ломити чесного слова? Невже ж це гріх?»
Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а так? — і серце стиснулося з великого болю. Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Найшла ясусь скриню, залізом куту, сіла. Довго не могла звикнути до темряви й освоїтися з гадкою, що її позбавлено волі.
Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців, — і бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем.
«Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене».
Знала невгнутість Любові Федорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що треба буде перестрадати чимало. Страдатиме.
Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отеє свою цеглину не тільки до будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра…
Голодом її не зморять. Батько не згодиться на те. ї довго не триматимуть у темниці. Люди спитаються: де Мотря?