Мотря
Шрифт:
Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.
Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.
— Маємо з тобою валену розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: — Любонько, Мотря приїхала!
Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору.
Мотря хотіла привітатися з нею.
— Геть від мене, дівко недобра! — гукнула.
Мотря
Василь Леонтійович повалився у крісло.
Хвилину мовчали всі троє.
Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але «недоброю дівкою»і вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.
— Чого ви мене обиджаєте, мамо? — спитала коротко й рішучо.
— Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна. Мотря спалахнула.
— Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!
— Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш, повіє!
Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи й скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..
— Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!
Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.
Перед ним на столі лежав лист.
Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.
Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.
Очей не зводила з мами.
Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості.
Кочубей встав і взяв жінку за руку.
— Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло… Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.
Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.
— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!
Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова:
— Негіднице! Сором дівоцький загубила.
— Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!
— Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей.
— Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна.
Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.
— Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.
— Це тайна мого серця.
— Викрут!
— Правда!
Кочубей грізно глянув на. доньку.
— Дісталося й тобі, — злобно зауважила жінка.
Мовчали… «Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..»
— Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо.
— Чому? — спитала Мотря.
— Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!
— Я його люблю і за другого не піду!
— Підеш!
— Ні!..
— Підеш!
— Сказала раз, що не піду, й не піду!
— Підеш, підеш, підеш! — тупала Любов Федорівна ногою.
— Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала.
— Дала?
— Слово гетьманові дала, що буду його жінкою.
— Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! — верещала Кочубеїха. Мотря уші рукою затулила:
— Можете, обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі.
Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не допустити їх до себе.
Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі.
Образи грізно дивилися на них.
— Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за батька?