Мотря
Шрифт:
Спинилася перед ліжком і крізь занавіски наслухувала глибокого й рівного віддиху Мотрі. «Твердо спить, чисту совість має, аж будити жаль. А треба. Любов Федорівна вже питалася, чи Мотря нині встане».
— Мотре, Мотре! Занавіски не розсувалися.
«Хай ще хвилину епічне. Нема нічого над такий здоровий сон».
Підійшла до вікна і розсунула насамперед білі, з дрібними мережками, а тоді й килимкові важкі занавіси. В спальні нараз зробилося весело і ясно. Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток,
— Гарним днем сподобив Господь гостину ясновельможного, — сказала Марія Федорівна, і її обличчя тихою радістю засіяло. — Дай Боже, щоб і в добрі від нас від'їхав, Любов Федорівну прихиливши до себе… Дай Боже!.. Але треба-таки раз збудити Мотрю, бо вже пізно. — Знов підійшла до ліжка і поблагословила його рукою: — Господь сохранить тя от всякого зла, сохранить душу твою Господь!.. Мотре, Мотренько, вставай, дитино, пора! Батько вже поїхав гетьманові настрічу, а мама питалася, коли ти встанеш. Глянь, яка гарна днина, аж душа радується, жаль просипляти такий ранок, Мотре!
— Зараз, тіточко, зараз…
Марія Федорівна підступила до ікони Матері Божої, що висіла в углі, прибрана розкішне вишиваними рушниками, і, підводячи свої померклі очі до темного обличчя Богородиці, шептала:
— Заступнице усердная, мати Господа вишняго, за всіх молиша сина твоєго, Христа Бога нашого і всім твориши спастися, в державний твой покров прибігаюшим, — амінь.
Занавіски розхилилися.
В білій довгій сорочці, аж по кістки, і з розпущеним сим волоссям по коліна, стояла Мотря. Руки за голову заложила. Широкі вишивані рукави піднялися вгору, під самі пахи, волосся схвилювалося…
— А-а-а!
— Заспалася, Мотре?
— Пощо ви мене будили, тітусю?
— Пощо? Невже ж ти забула, що нині гетьман приїжджає? Треба ж тобі гарно вбратися. Багато очей буде оглядати тебе нині.
— Ще наврочуть… Ха-ха-ха! Боюся й виходити… І не вийду.
— Tax не можна, Мотре. Ти ж, славити Бога, здорова, гетьман стане питатися про свою похресницю, — це була би зневага для нього, а для батька прикрість.
— Яке гетьманові діло до мене?
— Не діло, а звичай. Треба ж такого гостя пошанувати.
— Яка йому пошана від такої химерної дівчини, як я.
— Мати з хлібом-сіллю зустріне його, а ти привітаєш квітками, так водиться, Мотре.
— Мати з хлібом, кажеш, а я з квітками, на однім порозі стоятимемо. Га-арно! Але з того й кури сміятимуться. Всяке знає, як ми з мамою живемо. Аж нараз, гляди, така згода, та ще щоб гетьмана вшанувати. Ні, тітусю, це вже ніяк не йде, це лицемірство, а я душею кривити не вмію, яка я є, хай такою буду.
— Мотре, ти знов!
Мотря на лавці присіла.
Розпущене волосся, ніби темним плащем, обтулило її.
Тітка з видимою насолодою
— Яка ти гарна, Мотре!
— Хоч ви мені того не говоріть, тітко! Наскучило слухати. Я те й сама у зеркалі бачу. Та що мені з того? Врода одно, а щастя друге. Я нещаслива.
— Гріх так казати, дитино.
— Це мені й Чуйкевич колись казав, що гріх, а я все ж таки нещаслива. Серце спокою не має.
— Віддашся і заспокоїшся, Мотре. Такі тепер літа переживаєш. Кожда дівчина переживає їх.
— Ні, тіточко, не те, не те! Нещаслива я, бо бачу й чую не одно, чого, може, другі не бачать і не чують.
— Що ж таке?
— Багато дечого, що є і що буде. Воно страшне!.. Мій батько, невже ж він такий, як повинен бути?
— Він твій батько, Мотре.
— Тим гірше для мене. Генеральний суддя, пан великих маєтків, а в хаті, як дитина, на ремінці Любові Федорівни ходить. Вона пан, вона мужчина, а він Бог зна що! Мені жаль його, а бідний мужчина, котрого жалують жінки, хоч би й рідні доньки, — мужчину треба поважати.
— А невже ж ти не поважаєш Василя Леонтійовича?
— Я його люблю, бо він мій батько, а жалую, бо бідний, от що! Але ти не знаєш, яка я іноді люта на нього, що він не гримне кулаком об стіл, не тупне ногою, щоб Любов Федорівна аж присіла. Вона ж його зі світу зжене, вона нам усім життя затроює, ціла родина, уся прислуга, тисячі людей не мають ні вдень, ні вночі спокою, бо над їх спиною, як привид який, стоїть моя мати. Негарно, коли жінку бояться, жінку треба любити.
— Це не наша річ, Мотре. Не діти батьків, а батьки дітей виховують.
— Я вже не дитина, тітко, бачу, що воно до доброго не йде. Мати щораз то дальше своєю загарливою рукою сягає, а батько слухає її і гріх на совість бере. Батько м'ягкий і милосердний, гадає, що милостинею, датками на церкви й на убогих облегчить свою совість, а я боюсь, що гріх буде понад міру покути. Тривога обгортає мене, моя ти добра тітусю. Чую кров, чую дим, надходить туча, неминуча, дванадцята година, — судний день… — Вона голову вхопила в руки, очі зробилися великі, ніздря роздулися, уста побіліли. — Мене родила руїна, кров по кістки, попіл по коліна, зрада-ізміна, гидь!
Марія Федорівна припала до неї, гладила рукою по голові, цілувала в гаряче чоло:
— Мотре, Мотренько, дитино моя люба, чого це ти хвилюєшся, — заспокійся, віджени чорні думи від себе, глянь, яка гарна днина, як сонінько всміхається до тебе, тільки жий, тільки люби, тільки пий життєву насолоду!
Мотря дрижала, як у лихорадці.
— Скука, нудь, задихається грудь, дихати не маю чим. Чую кров, чую дим, сопух, чад, пекло, ад, — ох! Головою вдарила об стіну. Марія Федорівна підбігла з водою.