Мотря
Шрифт:
— Напийся, Мотре, напийся, пройде. Нині такий день, таке свято, гетьман приїде у гості, а ти піддаєшся нечистій силі. Не пріідет к тебі зло, і рана не приблизится тілеси твоєму. На аспіда і васіліска наступиш і попереши льва і змія. Яко на мя упова і ізбавлю і… Уповай на Господа нашого, Мотре, і призивай його… Внуши, Боже, молитву мою і не презри моленія моєго…
Мотря ніби не чула тої молитви, ніби не бачила тітки, для р.'ІВ очей навіть стін не було, дивилася ними в безвісти:
— Дихати не маю чим, чую кров, чую дим, грюхоче грім, тріщить в основах
Марія Федорівна тричі хрестить її:
— Благослови деше моя Господа і вся внутренная моя імя святоє єго!
— Не хрести мене, тітко, не хрести! Краще візьми ніж та заріж, заріж мене, я одержима, я божевільна.
Марія Федорівна притулила руки Мотрі до своєї груді. Мотря чула, як голосно билося її серце:
— Мотре, дитино моя, чуєш, воно для тебе б'ється, воно для тебе жиє. Ти не божевільна, ти своєвільна, розпещена батьківською рукою, а маминою дратована щоднини. Заспокійся, я біля тебе стою, я за вас усіх спокутувала гріх, давно, давно. Глянь, уста мої, як полотно, а волос білий, як сніг. Терпіла я, терпіла за вас усіх, за тебе, Мотре, теж.
— За мене? — спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю.
— Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитино люба.
Мотрина голова опинилася на лоні Марії Федорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Федорівна гладила чоло своєї сестрінниці, як вітер квітку в гаряче полуднє, і нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова:
— Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так…
Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою.
Марія Федорівна боялася одного, — щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку як тепер, ще не було.
— Розведох очі мої вгору, отнюд уже пріідеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю.
Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом:
— О-о-о! Зимно мені, тітусю!
— Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива… Батько вже настрічу гетьманові поїхав, — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.
— Гетьманові? Якому гетьманові?
— Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!
— А Богдана Хмельницького бачила коли?
— Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу.
—
Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро:
— Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького.
Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята.
— Гарний був Сомко? — питалася Мотря.
— Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної… високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить — то справді по-гетьманськи.
— І ти любила його?
— Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна…
— Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх… Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?
— Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній.
— Справді?
— Так собі гадаю.
Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.
— Тітко, а що сталося з Сомком?
— Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?
— Читаю їх, але що живе, то не писане слово.
Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні… Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.
Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.
— Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. «Що, — каже, — таку голову рубати?» А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було…
Двадцять літ! — сказала й зайшлася плачем.
Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.
— Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?
— Любов сильніша від смерті.
— Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — 0-о-ох! — зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала.