Мотря
Шрифт:
Мотря з кріслом присунулася ближче вікна.
— А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться, Войнаровський і Орлик… Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ти наша золота, чого ж так дуже задумався?
Мотря встала з крісла і притулилася до тітки.
— І вони вже в нашу вулицю скрутили… Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько, а біля нього він — гетьман!
Мотря подалася крізь вікно вперед.
Тітка її за стан обіймила, щоби не впала.
Тихо, лиш дзвони
— Гетьман у нашу вулицю скрутив!
Ніби причинна, з замкненими повіками Мотря назад у своє крісло паде. Уста розхиляються, груди підносяться високо, мерехтять на них перли, як на морських хвилях.
Дівчата липнуть до вікон:
— Гетьман у нашу вулицю скрутив… їде… за декілька хвилин перед брамою пристане…
Мотря зривається, встає, очі розплющує широко, рукою по чолі веде і, знімаючи голову вгору, приказує дівчатам:
— Біжіть у город і зривайте троянди! Усі! Усі!
ТРОЯНДИ
— Мотре! — гукала в сінях Любов Федорівна. — Біжи скоріш! Невже ж ти спиш?.. Господня кара мені з тою дівкою одержимою!
— Я вже біжу, вже біжу, матусю, — відповіла Мотря, ніби десятьма пальцями золотострунну гарфу торкнула. Ласочкою промайнула по сходах, тільки білі поли гаптованої корсетки, як крила, по поручу злопотіли. В сінях стояла Любов Федорівна в сукні з важкого зеленого адамашку до стану, в сукні долом широкій, як криси дзвону, і в такій довгій, що навіть черевиків з-під неї не видно. Важкий шовк заломлювався в ізгиби широкі, і здавалося, що це не Любов Федорівна тую сукню несе, а сукня її. На голові темноламовий шоломик, обшитий дорогим брабантським кружевом, на пальцях блискучі перстені.
Двох пажів золотий піднос держать, а на ньому великий білий хліб, як коровай. Біля хліба, в золотій сільничці з буквами Кочубеїв, мілка, крізь тонке сито пересіяна сіль. Сіль суха, як пісок, — видно, погода буде.
— Де ж твої цвіти, Мотре? — спитала Любов Федорівна і надула згірдливо уста. Мабуть, чи не дожидалася якогось не досить покірливого отвіту, а разом із ним доброї нагоди показати ще раз доньці силу своєї вимови. Але, на її диво,
Мотря відповіла чемно:
— Зараз, зараз, матусю!.. Дівчата, а давайте ж троянди!
Внесли повний великий кіш. Запахло у Кочубеєвих сінях пахощами казкових городів.
Мотря до кошика припала, скоро-скоро пальцями перебирала цвіти, укладаючи їх головками наверх, щоби великий кіш був як одна пишна троянда.
— Ви, мамо, будь ласка, йдіть, а я зараз з дівчатами наспію, я молода! — щебетала Мотря, ніби голосу позичила від птахів.
«Яка солодка, — подумала собі Любов Федорівна, — яка щебетушка! Хто б гадав — ангел, а то, мабуть, хлопців зачула».
Йшла гордо, ніби тая її адамашкова сукня по мураві несла;
А Мотря побігла на горище, добула синіх і жовтих лент, скоро обв'язала ними довкола кошик, обкрутила ручку і фантазійні узли спустила на головки троянд.
— Так гарно! Краще від китиці, що її огородник зложить, і цвіти не так скоро зів'януть. Ходім!
Дівчата аж угиналися під вагою важкого коша.
Праворуч у брамі стала Любов Федорівна, ліворуч притулилася до одвірка її донька.
Перед мамою пажі тримали золотий піднос з хлібом і сіллю, перед донькою дівчата тримали кошик з лози, повний троянд.
Чи з поспіху, чи із зворушення, пережитого ранком, Мотря горіла. Тільки біле чоло знімалося гордо понад луком чорних бровів. Серце билося, ніби у стовпі, котрий вона собою підперла, тріпоталася чиясь зачарована душа.
Ждали…
Вже їздці-гінці промайнули, як вітер, високо підкидаючи барачкові шапки і ловлячи їх у бігу кінцями довгих списів, вже над'їхала з Орликом і з Войнаровським карета.
Встали й поклонилися пані матці і пагіночці доньці у пояс, аж ось і гетьманська шестіряя копитами дзвонить. Мотрі світ закрутився в очах… Дзвони — гамір — слава!.. Чому? кому? за що?..
Сонце хоче золото на пишних вбраннях стопити, щоб краски полиняли, бо Мазепа ярких красок не любить… Так гарно… Хто це? Виговський, Дорошенко чи Сомко? Нині чи літ тому сорок? Дійсність чи сон? Де тітка? Де її чорне вбрання, як черниці, де білий волос, що посивів на двадцятилітній головці?..
Слава, слава, слава!
Гетьманський ридван підкотив під сам поріг нової брами, перед турецькі килими — шестірня стала й затанцювала на місці. Зіскочив гетьманський паж Петрусь і відчинив дверцята повозу — перше з лівого боку, по котрім сидів генеральний суддя, а тоді і з правого, від гетьмана. Заки гетьман виліз, суддя обійшов ридван іззаду і подав йому руку.
— Спасибі, Василю Леонтійовичу, — дякував Мазепа з тою усмішкою на устах, котрою роззброював навіть ворогів. — Гадаєш, я вже такий ледащо, що навіть і з воза сам злізти не здолію. О, бач! — і легко, як молодець, зіскочив з ридвана, минаючи стільчик, який приставлено до дверцят.
Побачивши Любов Федорівну, підійшов до неї. Ліва рука на шаблі тонкій, злегка вигнутій; у правій — шапка.
— На новій домівці нового щастя вашій милості, вельмишановна Любове Федорівна, і цілій вашій родині, як добрий ваш друг і вірний товариш вашого чесного мужа, від щирого серця з моїм нинішнім приїздом бажаю. Мир дому сему і живущим в нем!
Любов Федорівна злегка присіла, взяла піднос від чурів і, підносячи його гетьманові, відповіла:
— Вітаємо ясновельможного пана гетьмана хлібом-сіллю і серцем щирим, усім, чим хата наша багата, і просимо його, щоб зволив переступити наші низькі пороги, вибачаючи усе, чим не вгодили або не вгодимо його достойній особі. Вітайте!