Московство
Шрифт:
Це мусять пам’ятати українці, бо настане час, коли ті «гуманісти» та «християни» намовлятимуть українців забути 1933 рік і простити Московщині її голодомор восьми мільйонів українців і ще більше мільйонів в подальші роки. Простити в ім’я людяності і християнства. Тоді українці хай нагадають тим фарисеям їхню «людяність» та «християнство» 1933 року і багато ще чого з пізніших років. Мусять пригадати, бо інакше кров мільйонів українських мучеників впаде на всю Україну жахливим прокляттям, і знову буде Україна стогнати у новому рабстві. Буде, бо найвища справедливість карає народ рабством за зневаження крові предків, пролитої за ВОЛЮ народу [391] .
[391]
Про голод 1933 р. див.: А. Височенко. «СССР без маски»; Г. Сова. «Голод в Українi 1933 року»; М. Вербицький. «Найбiльший злочин Кремля»; Ф. Правобережний. «8000000»; D. Solovey. «The Golgotha of Ukraine»; S. Pidhaynyj. «The Black Deeds of the Kremlin».
Московські
У 1907 р. був голод у Грузії та Вірменії. Члени Державної Думи — грузини та вірмени — доводили, що імперський уряд не хоче допомагати голодним. Члени Думи — московські монархісти, ліберали й демократи накинулися на грузинів та вірменів: «Голоду там нема, а якщо вмерло 2–3 голодних, то ганьба самим грузинам та вірменам, що їх не врятували. Коли ж грузини та вірмени такі безсердечні до долі своїх земляків, то треба переселити туди більше москвинів, а вони вже напевно подбають, щоб ніхто з голоду не вмер». Те саме в 1930-х роках: «Уряд СРСР не може допустити, щоб УРСР голодувала. В СРСР бідняків уже немає, недоїдання немає. СРСР уже стоїть на шляху добробуту. Наше знищення злиднів на селі — це ж таке досягнення, про яке не можуть і мріяти робітники і селяни найдемократичніших країн світу» [392] . Речник московського народу, що сам вийшов з народу, М. Горький каже вустами свого героя: «Я всех мужиков ненавижу. Они прикидываются сиротами, но жить хорошо могут потому, что землю имеют. А я мещанин. И мужика бы этого … ух ты! Грабь, дери с него шкуру, выворачивай подлеца наизнанку! Ибо что есть мужик? Мужик есть для всех людей съедобное животное» [393] . М. Горький словами того ж Самгіна виразив ще й таку думку: «Немосквини не люблять Московщину. Якби я мав владу, то перевіз би всіх немосквинів нашої імперії до Сибіру. Оселив би їх у Якутії, на Камчатці, взагалі в диких голодних закутках. Хто з них виживе — хай живе; хто здохне — хай здихає» [394] .
[392]
Й. Сталiн. «Важнейшие решения по сельскому хозяйству».
[393]
М. Горький. «Жизнь Клима Самгина».
[394]
М. Горький, там же.
Нинішня московська влада перебрала всі імперські ідеї та заповіти, зокрема такий: «Іскра сепаратизму, викресана Т. Шевченком, рано чи пізно може завдати Московщині багато турбот і лиха. Якою б малою та іскра не була б, треба її гасити вже тепер, поки вона лише жевріє під попелом. Якщо вихор роздує її в пожежу, то вона неодмінно спалить нашу імперію» [395] .
Війна 1941–1945 рр. дала Московщині нову нагоду винищувати українців і Україну, перекладаючи провину на німецьких окупантів. До речі, під час цієї окупації відкрили багато слідів московських злочинів. У 1943 р. у Вінниці знайшли великі поховання розстріляних 1937 р. українців, 9439 трупів, з яких 90% — українські селяни. Міжнародна лікарська комісія дослідила ці поховання і склала відповідний документ [396] . Коли москвини повернулися до Вінниці, вони розстріляли 23 березня 1944 р. ще понад 200 чоловік з тих, хто розкопував могили і впізнавав розстріляних.
[395]
«Вестник Юго-Западной России», Київ, жовтень, 1863.
[396]
«Massenmord von Winniza»; Scottish Leage. «The Crime of Moscow in Vynnytsia»; S. Pidhaynyj. «The Black Deeds of the Kremlin».
Слідча комісія сенату США під головуванням Д. Керстена встановила, що москвини, тікаючи в 1941 р. від німецького наступу, розстріляли українських в’язнів у Львові — понад три з половиною тисячі, у Луцьку — понад три тисячі, у Дубні — близько тисячі, кілька десятків тисяч у в’язницях Самбора, Стрия, Золочева, Станиславова, Тернополя, Рівного, Бердичева, Умані, Січеслава, Нікополя, Києва, Харкова, Полтави, Кривого Рога. З київських тюрем вивезли кілька тисяч на станцію Дарниця і там розстріляли. В Одесі розстріляли 13 тисяч українських політичних в’язнів, а всього Московщина розстріляла в 1941 році в тюрмах щонайменше 200 тисяч українців [397] .
[397]
Див.: «Report of the Kersten Committee U. S. Congress 31.XII.1954. House Report № 2684.
[398]
В. Коваль. «Не дискутувати, а викривати».
Інший старий московський спосіб знищувати ворогів — вивозити їх до Сибіру чи на північ. Ще в 1478 році, зруйнувавши Великий Новгород, Москва вивезла 10 тисяч найвизначніших новгородців. До 1917 року в Сибіру було приблизно 5 мільйонів населення, а нині — понад 27, з них 95% примусово привезені Московщиною. Лише за 1946–1962 роки Московщина вивезла з України тільки до Сибіру понад два мільйони українців [399] . А взагалі з України-ще чотири мільйони. Можна підрахувати: 1954 року УРСР мала 42 млн. чоловік населення; річний приріст становив 870 тисяч, за 10 років (1954–1965 рр.) — 8,7 мільйона; отже, 1964 року мало бути 50,7 млн., а статистика подає лише 44,6 млн. І це не зважаючи на те, що за цей час в Україну приїхало кілька сот тисяч москвинів.
[399]
Див.: «Економіка Радянської України», грудень, 1963.
Прийшовши 1945 р. в Західну Україну, Московщина вивезла до Сибіру 250 тисяч українців, а завезла стільки москвинів, що у всьому житті Західної України вони посідають панівне становище. Їх у 1959 р. було: у Львівській області — 181 тисяча, Івано-Франківській — 40 тисяч, Тернопільській — 27 тисяч, Рівненській — 39 тисяч, Закарпатській — 30 тисяч, Чернівецькій — 51 тисяча, хоч до 1939 року не було практично жодного.
Демограф Едмонд Тієрі, взявши за основу природний приріст населення московської імперії в 1900–1912 роках, обчислив, що 1956 р. мало бути в ній 366 мільйонів населення, а без Польщі та Фінляндії (31 млн.) — 327 мільйонів, до них слід ще додати приєднані Східну Прусію, Західну Україну, Зовнішню Монголію, Сахалін, де проживає ще 28 мільйонів, і відняти приблизно 17 мільйонів, що загинули під час війни. Отже, в 1956 році мало бути в СРСР 338 мільйонів населення, а перепис 1956 року подає 200 мільйонів. Де ж поділися 140 мільйонів? [400]
[400]
Кількість жертв Другої світової війни в колишньому СРСР і досі точно не встановлено (ред.)
Московська статистика повідомляла в 1924 році, що в Першій світовій війні та під час революції 1917–1922 років на території СРСР загинуло 28 мільйонів чоловік. Трьома голодоморами (1921, 1933, 1946) Московщина вигубила 16 мільйонів немосквинів. Москва визнає, що за М. Єжова (1936–1938 рр.) кількість в’язнів збільшилася на 10 мільйонів. Колишні в’язні свідчать, що смертність у таборах дорівнювала 90% (австрієць Вансен Монтейл, що був діловодом на Колимі, свідчить, що 1939 року він мав у табірній картотеці 9 мільйонів особистих справ каторжан, а московська статистика 1956 року подає, що там було 800 тисяч каторжан). Міжнародна Комісія досліджень Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnaire) підрахувала, що з 1930 по 1953 рік в таборах СРСР загинуло щонайменше 60 мільйонів в’язнів [401] . Додавши до них 16 мільйонів жертв голодомору та 25 мільйонів загиблих у війні, одержимо страшну цифру: 103 мільйони жертв Московщини з 1917 до 1956 роки. В основному це були немосквини [402] .
[401]
M. Kerhuel. «Le colosse aux pieds d’argile».
[402]
Див.: V. Kosyk. «Concentration Camps in the USSR»; Commission Internationale. «Livre Blanc sur les camps concentrations sovietiques».
Скільки залишилося живих українців і скільки налічується москвинів у СРСР? Московська статистика подає, що в 1926 р. в СРСР було 147027915 населення. З них москвинів — 77791724 (52,9%), українців — 31194976 (21%), інших — 38041215. А в 1959 році в СРСР жило 208827 тисяч чоловік. З них: москвинів — 114588 тисяч, українців — 36981 тисяч, інших — 57258 тисяч. Отже, населення збільшилося на 42% (на 61,8 млн.). Москвинів збільшилося на 47,3% (на 36,8 млн.), українців збільшилося на 18,5% (на 5,8 млн.), інших — 50,5% (на 19,2 млн). Тобто за 33 роки в середньому москвинів збільшувалося на 1,43%, українців — на 0,56%, інших — на 1,53% щороку.
До 1917 року приріст населення становив у Московщині 1,68%, а в Україні — 2,36%. Зниження приросту в усій імперії можна пояснити втратами на двох війнах (за переписом 1959 р. в СРСР жінок на 20,8 мільйона більше, ніж чоловіків). Але як пояснити зниження приросту українців з 2,36% до 0,55%. Тобто аж на 427%? Це ж національна катастрофа. За 33 роки така різниця приросту дає 24 мільйони. Отже, в 1959 р. українців мало бути 55 мільйони, а не 37, як подає московська статистика. Де ж поділися ці 24 мільйони українців? Частина тих, кого Московщина не вигубила голодоморами та розстрілами, зникли у Головному статистичному Управлінні, в його «статистиці».